Блог дядька Пола

У дні жалоби в клубах веселилися

2012-01-23T14:20:00.004+02:00

У зв’язку із трагічною загибеллю 9 осіб у страшному ДТП на в’їзді до Рівного, яку місцеві працівники ДАІ назвали найжахливішою дорожньо-транспортною пригодою в історії Рівненщині, 21-22 січня в обласному центрі було оголошено днями жалоби. Але доки родини постраждалих та загиблих оплакували своїх членів, в розважальних закладах Рівненщини повним ходом відбувалися вечірки. Дарма, що у місті траур.

Питання: невже настільки часто на Рівненщині трапляються трагедії такого масштабу, коли гинуть діти, що не можна було проявити елементарну людяність шляхом скасування/перенесення розважальних заходів? Хіба так часто оголошують дні трауру? Увімкніть повільну музику, в кожному із великих розважальних закладів Рівного є столики, барні стійки, а отже при великому бажанні заробити можна зробити й без гучних гулянок.

Автор цих рядків з’ясував, що деякі клуби в ці дні здавали своє приміщення в оренду для організаторів вечірок. Один з таких організаторів повідав мені наступне: «От уяви, що на вечірку продано квитків на 10 000 гривень, 2 тисячі заплачено за рекламу, 5 тисяч за оренду клубу. В такому випадку траур – це скасувати цю вечірку».

З горем навпіл зрозуміти організатора можна. Важко зрозуміти керівництво клубів, які знаючи про дні скорботи не хочуть піти назустріч цим організаторам, ініціювати перенесення заходів, у зв’язку з цим лояльно поставитися до сплати орендної плати абощо.

Керівництво клубів в один голос може заявити, що вони нічого не організовували, це ті, хто орендують заклад не мають ні душі, ні совісті. Водночас, можливо, організатори раді перенести свої заходи, тільки від клубу не отримавши жодного сприяння, робити це собі в мінус також не захотіли.

Так і вийшло, що упродовж вихідних, в дні скорботи і трауру, в
найпопулярніших нічних клубах Рівного повних ходом відбувалися веселощі.

В НК «Магнат» була вечірка за участі DJ MARIKA ROSSA. В соціальній мережі «Вконтакте», зазвичай, організатори подібних вечірок створюють спільноти, куди запрошують користувачів мережі – своїх потенційних відвідувачів. Так от, на запитання чи не буде скасована вечірка у зв’язку з трауром, організатор відповів, що «Ми не можемо її взяти і скасувати».

В Коктейль-барі "Marmalade"відбулася вечірка G.I.R.L.S. или "The Тёлки". В офіційній групі цієї вечірки «Вконтакте» написано наступне: «Вечеринка будет! Идти или нет, это дело каждого. Но мы с хорошим настроением будем проводить субботнюю ночь,тем самым поминая людей, которые оставили нас. Главное не скорбью,а позитивным настроем!». Звісно, навіщо сумувати за загиблими, треба веселитися…

в НК «Лагуна», за словами відвідувачів, була стандартна дискотека з високою вартістю вхідного квитка та порівняно невеликою кількістю відвідувачів. Можливо, аудиторія цього закладу проявила солідарність?

Насамкінець, я зі здивуванням дізнався, що адміністрація НК «Стадіо Паб» скасувала свої розважальні заходи. В соціальній мережі «Вконтакте» на аватарці у власника закладу упродовж вихідних майоріла свічка в знак солідарності із сім’ями загиблих. «Працювали в звичайному режимі, без дискотеки і музики, на екранах закладу транслювали спортивні події», - сказав мені їхній директор Сергій Понурко. Можливо, Понурко і не заробив грошей на цих вихідних, але повагу як мінімум автора цих рядків здобув.

Скажу чесно, я не люблю робити висновки, нав’язуючи комусь свою думку. Я просто представляю факти, а кожна людина висновок зробить сама, еге ж?

Амерікен тріп. ЛА: Алея Зірок. Аудіоверсія

2012-01-19T18:24:00.002+02:00

4. American trip. Лос Анжелес - Алея зірок. Аудіоверсія by Oleksandr Polishchuk

Текстова версія
Амерікен тріп або чого дідова коза мекає. Лос Анжелес: Алея зірок

Чому у редактора заплакані очі

2012-01-11T11:10:00.003+02:00

Микола Орлов, який веде авторську колонку в газеті "Сіті Рівне", редактором якої є автор цих рядків, днями презентував колективу жартівливий вірш про здачу новорічно-різдвяних номерів тижневика. Віршований витвір Миколи пропоную до вашої уваги :)

"Це дружні рядки дружньому колективу «Сіті Рівне» та його редактору Олександру Поліщуку з побажаннями добра і злагоди у Новому році. Дякую за те що ви є. Такі молоді, завзяті і усміхнені. Так як колонка авторська то дозволю собі сьогодні новорічно-різдвяний шарж на тему роботи над січневими випусками улюбленої газети. Так би мовити погляд зі сторони. Черговий вівторок. Вечір"

Чому у редактора заплакані очі?

Новий Рік і Різдво проминули як мить,
А декому нема що згадати
Тому що доводилось номер робить,
А потім лише святкувати.

Вже шоста година, робота кипить
Читається, правиться, вноситься
Редакція дружно на шефа шипить
Додому компанія проситься.

І лиш редактор спокійно сидить
Колонки чергові читає
І часто на віях сльозинка бринить
Мабуть так за душу хапає.

То знову візьметься, то в бік відкладе
За вікнами час вже до ночі
Та знову гадають навпроти Різдва
Чому ж у редактора заплакані очі?

Нарешті директорка ніжно взяла
Хустинкою витерла очі
Чому ж не відпустиш усіх ти додому
Чому всіх тримаєш до ночі?

І висказав все, що тримав десь Сашко
Палав наче атом з реактора
А очі червоні у мене тому,
Що треба вже мать літредактора!

Тоді саме він буде тексти читать
І правити помилки з комами,
Тоді буду всіх на свята відпускать,
А очі не будуть червоними!

ги-ги ;)

Амерікен тріп: місто зірок та психів - ЛА. Перші кроки. Аудіоверсія

2011-12-25T16:50:00.002+02:00

3. American trip. Місто зірок та психів - Лос Анжелес. Перші кроки. Аудіоверсія by Oleksandr Polishchuk

Текстова версія
Амерікен тріп: місто зірок та психів - Лос Анжелес. Перші кроки

СЛУХАТИ УСІ ЗАПИСИ

(American trip)

Як я колекціонував фото з зірками, або Проповідь про пріоритети

2011-12-15T15:48:00.006+02:00

Було в мене свого часу особливе хобі: доки хтось колекціонував магнітики чи марки, я наповнював спеціальний альбом фотографіями із зірками спорту та шоу-бізнесу. Ну про що ще міг мріяти юнак, якому тільки-но стукнуло двадцять, як про те, щоб сфотографуватися з тьотями-дядями з телевізора, навколо яких згуртувалося багатомільйонне військо фанатів.

Чи то для самоствердження, чи то для того, щоб довести, що здатен на більше, почав я брати штурмом кожного представника шоу-бізнесу, який відвідував м. Рівне і не тільки. В цьому дописі я хочу поділитися спогадами про те, як протягом менш ніж 2 років в моїй колекції опинилося 40 фотографій із «великими світу цього» і розповісти чому згодом відмовився від цього хобі.

Отож, все розпочалося з хлопців із гурту «Танок на майдані Конго». Сказати чесно, на той час творчість Фоззі та Фагота (учасників ТНМК) мені дуже імпонувала, і не прийти на їхній концерт в самому серці міста з мого боку було б нерозважливо.

Тоді я працював журналістом рівненського обласного друкованого ЗМІ. Користуючись «службовим становищем» за кілька годин до концерту я підійшов до сцени, знайшов менеджера гурту й домовився про акредитацію від мого видання. За якийсь час до цього один мій приятель почувши, що я збираюся бути на виступі ТНМК за сценою, назойливо вчепився, щоб я його провів з собою. Тож несвідомо я відкрив одну схему, якою потім користувався 2 роки.

А саме, проводив когось із своїх знайомих в «святую святих» під виглядом фотографа. Адже, коли домовляєшся про перебування за сценою, менеджер будь-якого виконавця уявляє, що із журналістом прийде ще якийсь дядько із здоровенним фотоапаратом. Коли ж перед концертом з’являється журналіст, а з ним якась особа із «мильницею», в суєті, що зазвичай панує перед початком виступу, на цих двох добродіїв ніхто не звертає уваги. Головне володіти двома ключовими навичками – бути нагло впевненим у собі і вміти імпровізувати.

Йдучи на концерт «танків» я ще не уявляв, що фото з ними викличе у мене бурхливе бажання фотографуватися з їхніми колегами по сцені у майбутньому. Пам’ятаю, по завершенню концерту я зайшов до їхньої гримерки (нею слугувала палатка), де Фоззі пив вино. Представившись я попрохав його вийти назовні для смачного фото на згадку. Ще мить, і я вже стою плечем до плеча з музикантом й усвідомлюю, як багато прихильників гурту зараз воліли б опинитися на моєму місці.

Мені, як їхньому шанувальнику, здалося, що нарешті настала мить, коли я можу впевнено заявити, що прожив життя не даремно. Зараз це здається так наївно і трохи по-дитячому, але тоді в моєму мозку робилося казна-що: я відчував себе на Сьомому небі від щастя, відчував, що зіниці моїх очей розширилися до небувалих меж. Я був під кайфом, під емоційним кайфом, на який підсів аж на 2 роки. За якусь мить з Фоззі сфотографувався і мій товариш, а за хвилину цю процедуру ми повторили і з іншим учасником гурту – Фаготом.

Все скінчилося. Натішившись цими фото я почав відвідувати й інші заходи, на деякі з них потрапляв за вищеописаною схемою. Тоді я збагнув, що якщо вже є доступ до тіл, чому б не перетворити це на хобі і не почати колекціонувати світлини?

Цікавить, яке фото із колекції вважаю найціннішим? Ем… Фото із вокалістом гурту «ДДТ» Юрієм Шевчуком. Культова група, культовий співак. Пам’ятаю на його концерті поруч зі мною скакав-танцював вокаліст гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук. Стоячи на одному квадратному метрі ми разом горланили пісню «Это всё что останеться после меня». Звісно, фото з цим добродієм також у мене є. При чому, за ці 2 роки в мене була можливість сфотографуватися з ним 5 разів! Але галочка навпроти його прізвища вже була, а це означає, що пан-виконавець як суб’єкт для фото вже був нецікавим.

Самого ж Юрія Шевчука я упіймав біля автобуса гурту. Після того, як зробили фото, до вокаліста «ДДТ» підбіг табун молодих фанатів, а за ними підійшло й кілька шанованих рівнян. Зокрема, як зараз пам’ятаю, директор служби таксі «1501» Олег Поліщук висловлював свої шанування Юрію Шевчуку і подарував тому календарик із символікою служби… Але ми не про це.

Кілька слів хочеться сказати про Альону Вінницьку. Найголовніше враження від неї, окрім, звісно, чаруючої вроди – її простота. Я не був на її концерті, але мав нагоду поспілкуватися на прес-конференції, яка відбувалася в одному із рівненських музичних магазинів. Тоді мені було складно усвідомити, що сексапільна брюнетка з телевізора може на рівних спілкуватися зі звичайними людьми, бути настільки дипломатичною.

Коли перед об’єктивом камери я по діловому склав руки, Вінницька зробила це мені в такт, після чого дзвінко сміючись висловила впевненість, що це фото вийде незабутнім. Це був один із небагатьох випадків, коли в присутності дівчини мої щічки покрилися рум’янцем:)

Рум’янець від сміху з’явився й після зустрічі із Кузьмою Скрябіним. Чолов’яга не лише на екрані грає роль веселуна-шаленця, у нього по життю весела вдача. Він те і діло, що відпускав вульгарні жарти про кулькову ручку, самовдоволення чоловіків та матюкався. За 2 хвилини спічу шоумен так навантажив мозок, ніби ми спілкувалися хвилин двадцять.

Курйоз трапився із Віталієм Козловським. На його концерті я був із колегою-журналістом. Ми з ним домовилися, що я погоджую питання з акредитацію на захід і маю подбати про організацію інтерв’ю зі співаком, а той готує питання і власне пише матеріал. Коли концерт скінчився, турнікети, що огороджувати сцену, прорвали юні прихильники співака. Козловський ледве встиг сховатися в авто.

В цьому хаосі, стоячи біля автомобіля з номерами «Шекспір», я вхопив менеджерку Віталія, і нагадуючи про домовлене інтерв’ю підійшов до дверцят біля водія, де стояв мій колега, що мав здійснити спілкування із зіркою. Неочікувано менеджер відчинила дверцята і буквально впихнула мене в салон авто до Козловського, що сидів на задньому сидінні.

Я негайно очманів, оскільки до інтерв’ю готувався мій колега. Пояснювати Козловському, що говорити з ним маю не я, я не мав ні часу, ні права, оскільки по шклі автомобіля йорзали руки збуджених фанаток, і для спічу із виконавцем я мав лиш кілька хвилин. Не розгубився. Не знаю звідки, в голові з’явилося безліч смачних нестандартних питань, і 5 хвилин спонтанного інтерв’ю пройшли дуже цікаво та невимушено.

Я потім жартував, що в мене просто не було часу злякатися :) Реально так і було. Ось вона, велика сила імпровізації. До речі, інтерв’ю вийшло в моєму традиційному стилі: зі сканованою папірякою, на якій я, зазвичай, в інтерв’юйованих зірок вимагаю написати побажання та намалювати автограф для читачів.

В моїй колекції є також і дещо «нестандартний експонат». Мова йде про всім відому нині покійну бабу Параску – героїню Помаранчевої революції. Довелося якось сонячного дня посидіти із журналістами на майдані Незалежності в Києві. Сидимо, бачу, якийсь шумок піднявся в кільканадцяти метрах від нас. Підійшов, питаю в когось, мовляв, що тут таке. Відповідають, що ось, баба Параска балакає з людьми. Підійшов я до неї, побажав доброго здоров’я, побалакали, коли запропонував сфотографуватися, та радо погодилась, а після того, як фотограф «клацнув», баба Парася так вчепилась в талію, що ледве звільнився :)

На концерті Ірини Білик я ходив із фотоапаратом перед сценою, «клацав» її виступ. По закінченню пішов за сцену, де артистка саме роздавала автографи на своїх дисках. Коли побачила мене, зупинила автограф-сесію і видала фразу: «О, вот он вы, мужчина в очках, я вас запомнила! Мне нравятся когда мужчины носят очки». Певно що я смачно зніяковів, але лиш на мить, бо за секунду вже самовдоволено фотографувався із зіркою.

Одна з пам’ятних історій пов’язана з олімпійською чемпіонкою Іриною Мерлені. Беручи участь в конференції з питань гендерної рівності, що проходила в в Києві, посеред заходу до зали тихенько зайшла якась дівчина, яка обличчям здалася мені схожою на Памелу Андерсон. Запитав у когось хто це, відповіли, що це греко-римська борчиня Ірина Мерлені. Її ім’я тоді було на слуху, після перемоги на Олімпіаді в Афінах спортсменка часто фігурувала в різних інтерв’ю, опитуваннях тощо.

Коли конференція завершилася, настала мить, яку я сам для себе назвав «Пан або пропав». Колега, що був зі мною на заході, знав про моє хобі, тож підзадорював підійти до Мерлені. Набравшись сміливості, я зробив це. І зробив не лише фото. Я взяв в Ірини Мерлені… мобільний номер телефону :)

Рівно через місяць домовився з нею про зустріч, приїхав з Рівного до Києва, у п’ятницю о шостій вечора ми сіли на диванчику в Національному олімпійському комітеті України (це місце для зустрічі вибрала Мерлені), і молоденький кореспондент з провінційного міста записав повноцінне інтерв’ю із людиною, яка давно перестала бути просто спортсменкою, натомість була публічною авторитетною особистістю.

Згодом в моєму житті настав етап, коли я перестав бігати за зірками, а доля сама почала приводити їх до мене. Так так, я не жартую. Одного дня мені запропонували провести перс-конференцію для гурту «Тартак», перед їхнім концертом.

Одне діло мати спілкування кілька хвилин, інша справа – кільканадцять. Пригадуєте, я писав, що ці фото, зустрічі із зірками – це наркотик. Так от прийшов час збільшувати дозу. Після Сашка Положинського були і «Мед-Хедз», і велетні російського рок-ен-ролу «Містер Твістер», а згодом, зважаючи на досвід модераторства, навіть довелося провести прес-конференцію для політика Сергія Тігіпка перед щільно заповненим регіональними і столичними журналістами залом…

Не можу не зазначити, що упродовж цього невгамовного процесу здійснилася одна моя мрія – зустріч з кумиром. Мені ніколи не подобалось слово «кумир», та й Біблію я читав і знаю, що зле заводити собі кумирів. Але от з юнацьких років у мене була особистість, якою я захоплювався. Ні, мова не піде про якогось артиста. Моїм кумиром був футболіст Сергій Ребров.

І коли той завітав до Рівного на дитячий футбольний турнір «Кубок майбутніх чемпіонів», на прес-конференції за його участю я перший вистрибував з питаннями до спортсмена, а згодом й отримав таке жадане фото на згадку.

Потім, на якомусь етапі, мій інтерес до цього просто згас. Отак, в одну мить. Мені запропонували організувати й провести прес-конференцію з гуртом «Гайдамаки» - я відмовився. Прийшло усвідомлення того, що мені це більше не цікаво. Це відчуття можна порівняти із батарейкою, яка довго заряджалася (2 роки), зарядилася, і більше цього не потребує.

Дивлячись на своє обличчя на цих фото, я помітив, що його вираз змінився. На перших знімках стояв очманілий від щастя хлопчина, на останніх – не зрозуміло хто з ким фоткається: я з ними, чи вони зі мною (кажу це відкидаючи скромність, підтверджую світлинами).
Перші знімки

Останні знімки

Минулоріч возив вечеряти гурт «Бумбокс» в заклад відомий у Рівному як «Колиба». Повіз їх через центр Рівного, керований бажанням показати хлопцям центр міста, а не бридку об’їздну дорогу, забувши, що рух великогабаритного транспорту в місті не вітається. За що хлопакам спритний «даівець» тут же намалював штраф...

Фото з «Бумбоксом»? Ні, не цікавило. Спілкування з «Бумбоксом» - так, це новий рівень. Лиш за останній місяць міг додати до колекції Сергія Бабкіна, гурти «О’Торвальд» і «Табула Раса». Але знаєте що? Та не в цьому щастя.

Цей допис адресується тим, хто в інтернеті із захопленням відгукується про ці фото. Я ставив собі мету і досягав її. Але тоді я ще не вмів правильно визначати приорітети. Друзі, ставте собі за мету щось куди більш суттєве, і досягайте цього. Думайте про своє майбутнє. Вам здається щось неможливим? Все можливо! Вважаєте, що неможливо сфотографуватися з Олександром Пономарьовим чи Ані Лорак будучи простим хлопцем? Та ні, ось, дивіться – головне вірити. Кожен здатний на більше!

І не забудьте взяти на озброєння дві речі – наглу впевненість у собі і вміння імпровізувати. І колись з-під ваших пальців чи з ваших вуст з’явиться схожа розповідь - в натхнення іншим!

пе.с. Повний альбом вищезгаданих світлин ТУТ. Фото не підписані, але більшість осіб й так представлення не потребують :)

2. American trip. "Київ-Мюнхен-ЛА". Аудіоверсія

2011-12-06T18:14:00.002+02:00

2. American trip. Київ-Мюнхен-ЛА. Аудіоверсія by Oleksandr Polishchuk

Текстова версія
Амерікен тріп або чого дідова коза мекає. "Київ-Мюнхен-ЛА"

1. American trip. Вступ. Аудіоверсія

2011-12-01T19:50:00.002+02:00

Нарешті я дійшов до того, щоб почати реалізовувати свій давній задум: зробити аудіоверсію серії дописів про подорож Сполученими Штатами - "Амерікен тріп або чого дідова коза мекає". Вітайте - перший випуск :) Не судіть строго!
1. American trip. Вступ by Oleksandr Polishchuk

Текстова версія
"Амерікен тріп" або чого дідова коза мекає. Вступ

Іноземець про українських дівчат

2011-10-31T13:04:00.003+02:00

Днями мій приятель-політик Святослав Клічук повідав історію про волонтера з-за кордону та рівненських представниць слабкої статі. Після розповіді мені стало ніяково. Прочитайте, зрозумієте чому. Далі - розповідь Святослава:

- Ось уже кілька місяців у мене вдома живе європеєць (країна та імя не називаються з етичних міркувань). Він приїхав на півроку волонтером в одну з громадських організацій. Часом щось розповідає про свою роботу, але найбільше полюбляє гуляти по барам та нічним клубам. Таким своєрідним способом він знайомиться з Україною. Взагалі він людина світу. Україна – шоста за ліком країна, в якій живе цей мандрівник віком до 30 років. Далі планує їхати в Росію, потім Монголію, а оселитися хоче в Новій Зеландії. Природа там гарна.

Про Україну має двоякі враження. Дивні історії з ним трапляються. Пішов купувати шоколадку в магазин, якісь незнайомі люди почувши його англійську захотіли з ним випити. І поки три чарки не перехилив, не випускали. Англійської ж звісно вони не знали, але спілкувались досить активно. Запрошували на весілля, але він відмовився. Іншого дня, по дорозі зі спортзалу європеєць не розминувся з рівненськими собаками. Прийшов додому з порваними штанами.

Але це скоріше курйозні випадки. На жаль, деякі речі, які він розповідає мені за вечерею, неприємно дивують.

Днями чоловік ходив до бару з якимось товаришем товариша. Той постійно стріляв у нього цигарки, і просив поставити випивку. Мовляв така традиція в Україні – друзі купують один одному алкоголь. Але ж ми не друзі, дивується європеєць, чому я повинен щось купувати практично незнайомій людині? У нас інші традиції, кажу - господарі пригощають гостей, - але, очевидно не всі їх дотримуються.

З дівчатами не краще. Чоловік зовсім не схожий на мачо - невисокий, лисіючий хлопець, та ще й в окулярах. Українські дівчата для нього усі як топ моделі – дуже подобаються, зізнається. Короткі спідниці, довгі ноги… Але вони не звертають на нього увагу, поки не почують англійську мову.

Коли дізнаються що він з Європи, інтерес стрімко зростає. Дівчата (переважно не володіючи англійською, а чоловік не розмовляє українською) наполегливо хочуть його, як кажуть в народі, «розкрутити». Одні просять заплатити за вхід на дискотеку, інші вимагають пляшку шампанського. Тут же з’являються дружки цих дівчат, які теж не говорять англійською, але наполегливо хочуть щось йому довести.

Європеєць мені прямо говорить – ваші дівчата дуже люблять гроші. Як, втім, і в інших бідних країнах, в яких йому доводилось бувати. В Молдові, наприклад. Я все-таки намагаюсь йому довести, що знайомлячись з дівчатами в бібліотеці, напевне, той має більше шансів почути рідну мову без слів «ай вонт дрінк енд ол йо мані». Але, не цікаво йому в бібліотеку йти, він, як і більшість іноземців, знайомиться з нашою країною через розважальні заклади чи на вулиці.

На вулиці, розповідав, з п’яти таксистів жоден не розумів англійської. Перехожі теж не розуміли що від них хоче цей молодий чоловік. Так довелося йому якось заночувати в офісі, не зміг він знайти людину, яка б підказала дорогу додому.

В деякі речі я б не повірив, якби не побачив на власні очі. Клуб «Магнат», п’ятниця, європеєць біля барної стійки - курить. Ніхто не звертає на нього уваги. Починаємо розмовляти, дівчина поруч чує англійську (не мою, його, моя посередня) буквально відтісняє мене і вже за хвилину на шиї в європейця кричить до бармена: «Водка і текіла!». При чому він має платити. А він не платить. Він ніколи не платить за незнайомих людей.

«Мені одна дівчина пропонувала одружитись з нею, завести дітей і поїхати звідси в Європу. Ми практично не знайомі», – розповідає чоловік о 4 ранку, по дорозі додому. Мені соромно за наших дівчат, відповідаю йому, та й за хлопців наших теж.

Не буду займатись моралізаторством. Чи звинувачувати когось в чомусь. Просто трохи соромно за нас, за усіх нас. І треба щось з цим вже робити…

American trip або чого дідова коза мекає. Дайджест

2011-10-25T15:52:00.020+03:00

Упродовж кількох місяців на блозі дядька Пола народилося 15 дописів із серії "Амерікен тріп або чого дідова коза мекає". Для того, щоб було простіше орієнтуватися в їх послідовності, систематизую дописи в один дайджест. Приємного читання!

Вступ
"Київ-Мюнхен-ЛА"
Місто зірок та психів - Лос Анжелес. Перші кроки
Лос Анжелес. Алея зірок
Голівудські пагорби та Беверлі Хілз

Океан: "Невдача на Санта Моніці"
У Venice Beach з голлівудською режисеркою
Вінегрет еталонів

Місто гріхів Лас Вегас

З великого міста до Великого каньйону
Феномен Каліфорнії
Десерт для очей: національні парки
48 годин в Сан Франциско. част.1
48 годин в Сан Франциско. част.2
48 годин в Сан Франциско. част.3. Епілог

P.S. Щиросердечно мрію видати книгу про Амерікен тріп на основі цих дописів.

Шукаю меценатів :)

polwest@yahoo.com

Таласевич vs Кічатий: два погляди на роботу влади

2011-10-24T15:26:00.005+03:00

Нещодавно відвідував декілька польських міст – знайомився з їхнім досвідом взаємодії між громадою і владою. Під час однієї із зустрічей кілька годин спілкувалися із головою сейміка Західнопоморського воєводства республіки Польща Мареком Таласевичем.

Слухаючи його розповіді я упіймав себе на думці: а чом би по приїзду в Україну не задати ті самі питання голові нашої Рівненської обласної ради Юрію Кічатому? Здалося, це допоможе провести певну паралель між країною-членом Євросоюзу і державою, яка щосили туди пнеться. Що з того вийшло – читайте далі!

Терміни:
Воєводство (пол.) – область (укр.)
Сеймик (пол.) – обласна рада (укр.)
Сейм (пол.) – Верховна рада (укр.)

ЗАХІДНОПОМОРСЬКЕ ВОЄВОДСТВО
Населення - 1 692 271
Адміністративний центр – Щецин (411 тис.)
Особливості: центр суднобудування, нафтохімічної і машинобудівної промисловості. На заході межує з Німеччиною, з півночі омивається Балтійським морем. Щецин розташований в 70-ти кілометрах від Берліна.

РІВНЕНСЬКА ОБЛАСТЬ
Населення – 1 153 427
Адміністративний центр – Рівне (250 тис.)
Особливості: європейський монополіст базальту та бурштинова столиця України. В економіці області переважають галузі електроенергетики, хімічної, легкої, лісової, деревообробної, харчової промисловості, виробництва будматеріалів, металообробки, машинобудування.

- Як часто ви особисто проводите прийом громадян і з якими проблемами найчастіше приходять люди?

М.Т. Мешканці краю особисто до мене приходять не дуже часто. Днів прийому, як таких, у нас не передбачено. Я поясню чому. Кожен депутат сеймика регулярно зустрічається зі своїми виборцями. Люди приходять до них зі своїми проблемами і вирішують їх. Особливо ефективно працюють депутати із наближенням виборів (сміється – авт.).

Ю. К. Згідно з розрядженням голови обласної ради, офіційний прийом громадян з особистих питань проводиться першого понеділка місяця за адресою м.Рівне, майдан Просвіти,2, каб. 101 з 10.00 до 14.00. Запис проводиться в день прийому - з 8.00 до 9.30. Діє також і попередній запис - напередодні дня прийому у п'ятницю з 9.00 до 16.00 год. за телефоном (0362) 22-22-92.
Крім того, я проводжу виїзні прийоми громадян в районах. І багато зустрічаюся з жителями області в неприйомні дні.

Люди в основному звертаються з питань надання матеріальної допомоги на лікування, передусім важкохворих. Також часто просять допомогти з працевлаштуванням.

- Чи мають громадяни можливість ознайомитися із проектами рішень, що виносяться на засідання сеймика/облради?

М. Т. Ми випускаємо бюлетені публічної інформації. В них інформуємо громадян не лише про прийняті сеймиком рішення, а публікуємо проекти цих рішень заздалегідь, щоб громада могла ознайомитися з ними, внести пропозиції або ж оскаржити. Інформація, зазвичай, з’являється за тиждень до засідання сеймика. Якщо мова йде про ключові рішення, які по прийняттю суттєво вплинуть на життя громади, то їх обговорення затягується на півроку або й навіть рік.

Наприклад, коли мова йде про встановлення вітрової електростанції чи облаштування велосипедних доріжок. Адже ми змушені вислухати усіх, хто хоче висловитись, і зважити на усі побажання мешканців. Коли йшлося про будівництво велосипедних доріжок, хтось із громадян заявив, що в районі лісопосадки бачив, як звір перебігав дорогу і що той має право на безпечне пересування.

Тепер ми змушені переробити план будівництва, передбачити там зведення двох переходів для лісових мешканців – один для тварин великих розмірів, інший - для маленьких. Люди, що переймалися екологією задоволені, а от будівництво дороги тепер затягнеться і буде значно дорожчим.

Ю.К. Відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», за 20 робочих днів до дня проведення пленарного засідання сесії усі проекти рішень розміщуються на офіційному сайті Рівненської обласної ради.

Згідно з регламентом обласної ради, рішення, прийняті на сесії, подаються на підпис голові обласної ради не пізніше, як через 5 робочих днів з дня проведення пленарних засідань. Іще не пізніше 5 робочих днів після підписання вони мають бути розміщені на офіційному сайті обласної ради.

- Наскільки часто громада висловлює своє незадоволення рішеннями сеймика/облради, у якій формі і чи впливає це на прийняті рішення?

М.Т. Два місяці тому під час засідання сеймика відбувся бурний мітинг громади міста Щецин. Люди були незадоволені проектом постанови програми охорони чистоти повітря. Хоча насправді думка громади не відповідала результатам вимірювань, які здійснювала відповідна кваліфікована установа. Люди протестували, бо мали свою думку і хотіли висловити її. У підсумку цю програму ми все-таки затвердили.

Ю.К. За час роботи обласної ради шостого скликання я не пригадую таких випадків. Хочу наголосити, що в процесі прийняття рішень, вони спершу розглядаються на засіданнях постійних комісій, потім їх розглядає президія обласної ради, і депутати враховують усі зауваження та пропозиції. Щоб уже під час сесії працювати оперативно та злагоджено.

- Які пільги отримує людина, що стала депутатом сеймика/облради?

М. Т. Депутати отримують заробітну плату – близько 2400 злотих (майже шість тисяч гривень, - авт.). Точніше в нас це називається не заробітна плата, а добові для депутата. Ці гроші виділяються для затрат, пов’язаних із функціонуванням депутатів. Кожен не звітуючись витрачає ці кошти на що вважає за потрібне. Окрім цього, депутати мають основне місце роботи, де отримують зарплату. Більше ніяких витрат на депутатів сеймик не несе.

На засідання вони приїжджають на власному або громадському транспорті. В невеликих польських містечках депутати пересуваються на велосипедах або й навіть пішки. В нас це неможливо, бо Щецин входить до трійки найбільших за територією міст у Польщі. Харчування й інші витрати покриваються за рахунок вищезгаданих добових. Я отримую такі ж добові, як і депутати, можливо трішки більшу суму. Більше ніде не працюю, оскільки наразі перебуваю на пенсії.

Ю.К. Закон України «Про статус депутатів місцевих рад» не передбачає жодних пільг...

- Як у вас особисто і депутатів сеймика/облради будується співпраця із журналістами?

М.Т. В залі засідань сеймика є спеціальна ложа преси, де розміщуються журналісти. Зазвичай на засіданні представники ЗМІ сидять до 13.00, а потім бажання пообідати бере гору і вони залишають залу. Ви знаєте, що засідання складається і переліку питань і розділу «Різне». Так от, раніше ми починали з «різного», і розгляд питань в цьому розділі затягувався на 2-3 години, а бувало й довше.

Оскільки кожен присутній намагався радикально висловитися по будь-якому питанню, щоб на нього звернув увагу журналіст і вже завтра цей депутат з’явився на шпальтах газети зі своїми заявами. Зважаючи на це ми перенесли «Різне» на кінець сесії, і тепер наші депутати за відсутності журналістів ведуть себе тихіше і конструктивніше. Загалом прес-служби для журналістів у нас немає. Представники ЗМІ напряму зв’язуються і представниками влади, домовляються про зустріч чи отримують інформацію безпосередньо по телефону.

Ю.К. Особисто я намагаюся вибудовувати співпрацю із засобами масової інформації на засадах відкритості та прозорості. Після кожного пленарного засідання сесії обласної ради чи інших заходів, організованих радою, відбувається підхід до преси. Жодне із запитань не залишається без відповіді.

Крім того, щодня усі події, які стосуються роботи обласної ради та її керівництва, висвітлюються на офіційному сайті обласної ради та розповсюджуються на персональні електронні адреси редакцій та журналістів.

Регулярно обласна рада проводить прес-тури, під час яких журналісти знайомляться з діяльністю депутатів рад різних рівнів.

Проблеми територіальних громад та діяльність органів місцевого самоврядування ми часто обговорюємо під час тематичних програм та ефірів на місцевих телеканалах та на радіо.

До речі, цього року до Дня місцевого самоврядування, яке в Україні відзначають 7 грудня, за моєї ініціативи відбудеться конкурс на краще висвітлення у засобах масової інформації діяльності органів місцевого самоврядування. Ми хочемо відзначити журналістів, які порушують актуальні теми та проблеми, що турбують наших людей, і як ці проблеми вирішує обласна рада та інші органи місцевого самоврядування.

Будуть цінні подарунки та відзнаки. Тож запрошую усіх до участі в конкурсі!

P.S. Відповіді від Юрія Кічатого були отримані через прес-службу Рівненської облради.

БІЛЬШЕ ФОТО

Так виглядає будівля сеймика (польська облрада)

В кабінеті очільника сеймика Західнопоморського воєводства Марека Таласевича

Пан Таласевич розповідає, що мешкає у бідному промисловому районі Щецина

Зала засідань сеймика Західнопоморського воєводства

склад цього сеймика налічує 30 депутатів

сектор для журналістів в залі засідань сеймика

Був би депутатом, давав би жизні :)

---

Зустріч з Мареком Таласевичем відбулася завдяки участі автора у проекті "Прозора Україна"

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає. 48 годин в Сан Франциско-3. Епілог

2011-10-12T15:28:00.002+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
48 годин в Сан Франциско. частина 3
Епілог

Перший допис | Попередній допис

Пишучи перші рядки серії «Амерікен тріп» я зазначав, що будь-яку розповідь найважче розпочати. Адже найголовніше - налаштувати читача на правильне сприйняття того, що хочеш донести. І ось ми гуртом пройшлися-проїхалися західним узбережжям США.

Головна думка того, що автор хотів показати серією цих дописів, упродовж усього цього часу була відкрита і, водночас, прихована у назві – «Амерікен тріп (американська подорож) або чого дідова коза мекає». Проте давайте тимчасово забудемо про це і натхненно проведемо наш останній день в Сан Франциско.

Символом цього міста та магнітом для туристів є так звані канатні трамвайчики. У Сан Франциско вони почали діяти ще у 1873 році як основний засіб пересування. Тоді, мабуть, місцеві й гадки не мали, що через 100 з лишком років перед канатними трамваями зранку до вечора стоятимуть довжелезні черги з людей, що з’їхалися з усього світу. Я не можу пояснити що в них особливого.

Для мене ззовні це звичайний вагончик, з обох боків розташовані сидячі місця. Таким чином пасажири по обидва боки сидять спиною один до одного. Родзинкою пересування на трамвайчику є той факт, що пасажири можуть стати на його край, вхопитися за поручень і їхати звисаючи над дорогою, роздивляючись усі-усюди.

Керується цей засіб водієм, який їде стоячи фактично поміж пасажирів і смикає два важелі руху.

Цим видом транспорту місцеві мешканці майже не користуються, оскільки в Сан Франциско достатньо розгалужений рух громадського транспорту, в тому числі і в тих напрямках, по яких рухаються канатні трамваї. До того ж вони їдуть порівняно повільно, і якщо дуже прудко бігти за ним, якийсь час можна триматися на одному рівні з транспортним засобом.

Проїзд не є безоплатним (ще б пак, треба ж на туристах заробляти). Для того, щоб один раз проїхатися трамваєм треба було заплатити 5 доларів. Проте ми пішли іншим шляхом – придбали проїзний квиток за 13 баксів. Він давав нам можливість рухатися усіма видами наземного транспорту в Сан Франциско, в тому числі і канатними трамваями.

Цей проїзний виглядав наступним чином: невеличка книжечка 7,5 на 14,5 сантиметрів, на лицевій частині написано, на який період виданий – в нашому випадку на 1 день. В середині намальовані 12 місяців та 31 день і покриті шаром сірого кольору. Це універсальний проїзний квиток.

Придбавши його потрібно монеткою витерти покриття навпроти нинішнього місяця і дня, це всеодно що у нас прокомпостувати квиток у тролейбусі. Насправді цим проїзним ми користувалися 2 дні: першого дня їздили по місту автобусами, оскільки заздалегідь прочитали в інтернеті, що водії не перевіряють чи стертий місяць і день в проїзному, достатньо просто продемонструвати книжечку і мило посміхнутися.

Другого дня під час контролю у трамваї нам повідомили, що потрібно стерти покриття напроти сьогоднішнього дня, «погасити» проїзний. Ми зробити невинні обличчя туристів, що нібито не знали цього, і хутенько зробити те, що в нас попрохали. Так, ми їздили зайцями. Авжеж, це негарно і не правильно. Звісно, ми засуджуємо самі себе! Але як українці українців зрозумійте: 13 доларів – це 100 гривень, ми проявили розсудливість і економію :)

Рухаючись трамваєм ми доїхали до вулиці, яка внесена до Книги рекордів Гіннеса, як найкривіша в світі – Ломбард стріт (Lombard street). Сан Франциско – це місто пагорбів. Свого часу виникла потреба прокласти дорогу в цьому місці, але спуск був настільки крутий, що місцева влада вирішила зробити його більш пологим за рахунок змієподібного облаштування – суцільні ліворуч-праворуч. В середньому рух по цій вулиці становить 8 кілометрів на годину, адже автівки їдуть фактично під прямим кутом.

Неподалік знаходиться район Кастро. Цей район відомий й тим, що тут проживає багато геїв. На будинках деяких з них висять прапори цієї спільноти. Проте, оскільки більшість читачів нічого спільного з ними не мають, багато говорити про це не будемо :)

Зорієнтувавшись по мапі ми вирішили вискочити з трамваю неподалік Чайна таун, тобто китайського кварталу. Спускаючись вулицею у його бік ми отетеріли: на будівлі, що стояла перед нами, висів український прапор! Хутко почимчикували туди, аби з’ясувати що за патріотична установа знаходиться так далеко від Батьківщини.

Під прапором висіло 2 таблички. Перша, що кинулася в очі, містила напис: «joie de vivre»і приписку, що це готель, ресторан і спа-салон. «Якось не вписується тут наш прапор» - подумав я. Потім узрів другу табличку, зовсім непримітну. Підійшов ближче і побачив, що на жовтому фоні у металевій табличці витиснені букви та український тризуб! Виявилося, тут знаходиться українське консульство в Сан Франциско.

Поки ми вивчали табличку, нас вивчав один молодик років так під тридцять. Він говорив по телефону на українській мові зиркаючи у наш бік. Коли він закінчив, ми підійшли до нього нібито з приводу того, щоб поцікавитися як знайти дорогу в Чайна таун. Насправді просто були раді побачити свого на чужині, почути українську мову. Чолов’яга виявився працівником консульства, повідав нам як знайти китайський квартал та юркнув в середину будівлі, ознаменованої українським прапором.

Чайна таун – це країна в країні. У ній почуваєшся так, ніби й справді втрапив до Китаю. В хід до кварталу охороняють два кам’яні леви у стилі звичної китайської архітектури.

Далі йде довжелезна вулиця всіяна магазинами та ресторанчиками. Речі, як ви здогадалися, вартують смішних грошей. Наприклад, можна придбати три футболки за 10 доларів або техніку, типу фотоапаратів чи телефонів, у кілька разів дешевше ніж в Україні.

І якщо витрачати кошти на техніку сумнівної якості ми не наважилися, то китайського текстилю і сувенірів набрали чимало. Виявилося, що майже всі сувенірні точки в туристично привабливих американських містах закуповують свої сувеніри в китайських кварталах або напряму у китайських постачальників. Тож навіщо переплачувати за те саме в іншому місці?

Вирішили скуштувати китайської кухні. Дякуючи інтернету дізналися про один буфет, де заплативши 7 долярів на вході можна їсти усі їхні харчі в довільній кількості. Невимовно раді від того, що гарненько наїмося, кинулися накладати до тарілок усе, що бачили… Після цього я зненавидів китайську кухню.

Більшість страв просто не могли ідентифікувати і смак вони мали донині не куштований українським ротом. Також відчувалося, що страви постійно підігріваються, скажімо, макарони були настільки сухими,що довелося їх запивати водою. В результаті після трапези шлунки бурчали на своїх господарів, а на мене особисто напала незрозуміла депресія, яка зникла лише після того, як я придбав 3 футболки за 10 баксів на сувеніри друзям в Україні.

Прогулянка китайським кварталом була останньою в Сан Франциско. Їдучи до готелю кожен заглибився у свої думки. Останніми днями усі почали сумувати за Батьківщиною. Але тієї миті я відчув тугу за цим місцем, адже усвідомив, що, можливо, залишаю його назавжди. Всередині панували протиріччя.

В готелі усі ходили із зосередженими обличчями. Прямісінько в холі дехто впаковував валізи. Щоб закрити одну з сумок на неї вилізло троє осіб! Кожен напакував ті шматочки Америки, які хотів взяти з собою.

Під час посадки на літак виявилося, що валіза не може важити більше 20 кілограм. Натомість зважування показало, що в декого багаж сягав аж до 28 кілограм. Колеги відкривали валізи, вдягали на себе зайвий одяг, щоб облегшити вагу багажу. Коли я важив свою сумку перед працівниками аеропорту в долу секунди побачив, що ваги показують перевантаження.

Тоді я, нібито притримуючи сумку, почав її легенько припіднімати буквально кількома пальцями, таким чином, вага почала скакати від 20 до 22 кілограм. Коли працівниця аеропорту, що здійснювала нагляд за зважуванням валіз, поглянула на мене, я подарував їй американську посмішку. У відповідь я отримав таку ж і фразу щось на кшталт: « Ай, нехай їде», і моя валіза поповзла на ескалаторі (звична процедура транспортування багажу на літак). «Як багато в цій країні означає дипломатична посмішка», - самовдоволено подумав я.

Дорога назад забрала у нас 15 годин, з пересадкою у Мюнхенському аеропорті. Те, що Україна поруч, зрозуміли ще у повітрі. Коли літак підлітав до Борисполя, вже звична картинка безкраїх яскравих вогнів американських міст, що видніються у віконці літака, замінили мляві вогники Борисполя. «Україну ні з чим не переплутаєш» - хтось критично зауважив поруч.

Тієї миті я думав лиш про одне: хотілося вийти з літака і на повні груди вдихнути нічного українського повітря! Під час посадки я усвідомив, наскільки скучив за ним. Не знаю чим воно відрізняється, можливо вся справа у відносному сприйнятті, але я уявляв, як вийду з літака, закрию очі, і зроблю це. Це як обійнятися з рідною людиною після часів розлуки!

Вийшов. Вдихнув… У повітрі чимось так смерділо, що аж в голові запаморочилося. Це був ляпас від рідної людини після часів розлуки. Сказав про цей сморід в голос, хтось відповів, що то сміттєпереробний завод у Борисполі розносить «пахощі» на усі-усюди. «Ось яке перше враження іноземців, які прилітають в Україну - сморід» - подумав я.

Вже за кілька годин я відчиняв двері власної домівки. Моєї власної маленької країни! На заміну готельним ліжкам прийшов мій улюблений диван, величезним кавовим стаканам – чашка смачного заварного чаю. Цієї миті все здавалося кращим. Все у моїй маленькій країні. Але аж ніяк не у тій великій, що називається Україна.

Чого дідова коза мекає? Замість Епілогу
По прибуттю усі повернулися до своїх звичних справ. Тільки от, чесно кажучи, якось робота валилася з рук. Перші 2 дні на вулицях рідного міста я постійно спотикався. Через залізні штирі, що стирчать із землі, криві тротуари. До хорошого дуже швидко звикаєш. Навіть якщо йдеться не про основні суспільні блага, а про елементарні речі – те, що під ногами.

За цей час я багато думав про те, чому країна, що має значно довшу історію, аніж США, країна, що знаходиться в центрі Європи, маєш настільки відсталий рівень життя і, як наслідок, рівень розвитку людей. Чому в США бабусі сидять за комп’ютером або подорожують світом, а в Україні сидять за лузанням зернят або мандрують просторами бурякових і картопляних плантацій. Хіба наші і їхні люди ходять не під одним небом? Невже українці - працьовита нація, неспроможна подбати про себе і свого ближнього? В чому проблема?

Ми навчилися жити так як є, сприймати те, що дає життя, як належне. Ми тільки віддалено усвідомлюємо що десь є щось інше, здається, краще ніж у нас. Ми згодні з тим, що за нас постійно хтось щось вирішує – адже наша хата з краю. Українець виростає з парубка до діда, і коли в цього діда питаєш, чи задоволений він з того, як прожив життя, той відповідає – так. Він приймає те, що дає йому життя, і не шукає нічого іншого.

Так само, як і не шукає дідова коза, прив’язана ланцюгом. Дід за неї вирішив, як їй провести своє існування. Дід вирішив що їй їсти, знає як і коли можна її подоїти. А чим же той дід від кози відрізняється? А нічим, навпаки, коза краща від нього. На прив’язі у неволі дідова коза мекає. І якщо зняти той ланцюг, вона не стоятиме на місці, де їй вказали. А чи «мекають» українці, «прив’язані» «дідом» з Секретаріату Президента, «дідами» з Верховної ради України, Кабінету Міністрів та їхніми підлеглими? Ні, не мекають.

Сидять тихенько, «пасуться» там, де вирішили ці «діди», де ще є можливість. Українцям так довго говорили про те, «як треба», що коли отримали демократію люди не знали, що з нею робити. Це зрозуміли хитрі злі люди і знову взяли в полон довірливого добродушного українця, полон невидимий і куди небезпечніший за той, в якому ми були раніше. Україна - демократична країна? Це неправда, у нас не «мекають». Чи то через те, що «дід» занадто злий, чи то занадто рабська натура в українця.

Зате мекають в Сполучених Штатах Америки. Мекнуть на посадовця, і він вже ніколи не буде займати своєї посади. Мекнуть на проблему, і вона вирішується. В США закон – це Закон. В Штатах думка однієї людини – річ першочергова. Так само як відкритість і прозорість. Тому американський дід засмагає на узбережжі океану, а український – на зеленому морі (зелене море - так називають роботу в полі).

В серії дописів «Амерікен тріп» на багатьох прикладах продемонстровано, чим відрізняється рівень життя у прозорій країні, де люди поважають один одного, де влада поважає людей, адже люди і є влада. І тому так хочеться, щоб українець взяв приклад з американця, взяв приклад із дідової кози і замекав… І якщо це трапиться, обов’язково знайдеться той, хто приїде до України, подивиться на те, як ми живемо, і зробить серію дописів «Юкрейніен тріп або…». І читаючи це ми пишатимемося тим, що тримали власну долю у власних руках і змогли змінити її краще. Треба вірити в це і діяти, чи не так?

пе.с. Це був останній допис із серії "Амерікен тріп". Дякую що терпляче слідкували за розповідями! І хоча оповідки про подорож Сполученими Штатами скінчилися, на блозі дядька Пола завжди з'являються інші цікаві, актуальні та корисні дописи! Тримаймося гуртом!

Сінсереллі, дядько Пол ;)

пе.с.ик. Більше фото з СФ

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає. 48 годин в Сан Франциско - 2

2011-10-05T12:37:00.002+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
48 годин в Сан Франциско
частина 2
Попередній допис | Перший допис
Готуючись до американської подорожі в Україні я сам для себе склав перелік місць, які будь-що маю відвідати. Одне з них потрапило до цього імпровізованого списку доволі випадково. Довелося мені переглянути телепрограму про Сан Франциско. Її ведучий потрапивши на узбережжя міста куштував крабовий супчик у хлібній тарілці вартістю 6 доларів. Ще тоді, сидячи перед екраном, в мене слинка потекла від побаченого наїдку і я пообіцяв собі, що пошуки крабового місця стане обов’язковим пунктом амерікен тріпу.

Першого дня в Сан Франциско ми багато подорожували пішки. Блукаючи неподалік узбережжя океану натрапили на одну з чудових галявинок, призначених для сімейного відпочинку американців.

Відкинувши застороги моєї бабусі про те, що «на землі не можна валятися, бо протягне», я на увесь ріст розтягнувся на траві, закрив очі і спробував відчути як воно, бути американцем. В тому сенсі, що у нас немає місць для подібного відпочинку. А якби й було, то дядьки з товстими гаманцями вже давно забудували б якимось бізнесом, що приносить гроші.

Неподалік галявини в далечині ми побачили дивну статую. Мені вона нагадувала інопланетянина, мій же товариш наполягав, що це фігура Божої Матері. Таке порівняння викликало посмішку в дівчат та нестримне бажання перевірити хто правий. Підійшли ближче, виявилось, що якщо це й Діва Марія, то в скульптора якесь дивне бачення цієї видатної релігійної постаті. Більше того, у підніжжя статуї намальоване обличчя дівчинки із чотирма очима. Що воно значить не збагнув до сих пір!

Ноги впевнено вели нас до найбільш заселеної туристами точки на узбережжі СФ – Пірсу 39.

Пірс 39 (Pier 39) - це по суті торгово-розважальний центр, побудований на пристані в Сан-Франциско. Будучи популярним місцем відпочинку для місцевих жителів і туристів, пірс примітний різноманіттям можливостей для проведення часу.

На ньому розташовані численні сувенірні магазини, ресторани і кафе, кінотеатри, ігрові центри та атракціони, організовані вуличні виступи.

Проте більше від усього Пірс 39 знаменитий каліфорнійськими морськими левами, які обрали його місцем свого проживання. До речі, Pier 39 знаходиться прямо навпроти острова Алькатрас.

Каліфорнійські морські леви завжди мешкали в затоці Сан-Франциско, але на Пірсі 39 вперше з'явилися у вересні 1989 року. Незважаючи на те, що причин міграції ніхто так і не зрозумів, на причалі провели реконструкцію і зробили все можливе для того, щоб тварини могли вільно переміщатися і відчували себе в безпеці.

Коли в 1990 році число особин перевищила 150, власники яхт почали скаржитися на запах і шум, крім того залишалася реальна небезпека зіткнення суден з півтонними тваринами. Але фактор туристів, яких приваблюють леви переважив, і стоянку яхт перенесли в інше місце.

Кількість морських тварин, що живуть на пірсі постійно змінюється. У пошуках їжі морські леви періодично покидають пірс, але незмінно повертаються, зазвичай навесні. Учені порахували, що всього на лежбищах пірсу № 39 оселилося близько 1500 тварин.

Вони справді є окрасою цього чудового пірсу і шалено подобаються туристам. Люди можуть десятками хвилин сидіти на пірсі дивлячись на те, як леви сплять один побіля одного, як «квакають», як незграбно вилазять на піддони, на яких зазвичай відпочивають. Час від часу вони кашляють, наче старі «мужики-туберкульозники». Здавалося б, нічого особливого, але чомусь ця природна простота заворожує.

Сидячи на пірсі я почув російську мову. Поруч сиділа сім’я, у складі доньки, матері і бабусі. Від нічого робити я вслухався в розмову. Люди говорили про якісь буденні речі, відразу стало зрозуміло, що вони місцеві. Проте одна річ кинулась в очі: найстарша жінка говорила чистою російською, матінка трішки халтурила з акцентом, а дівчинка на початках вставляла репліки по англійські, і лиш згодом заговорила типовою емігрантською російською – з акцентом.

По цих трьох особах було яскраво видко як еволюціонують люди, що виїжджають за кордон, коли змінюються покоління. Думаю, коли ця дівчинка стане бабусею, її діти російською фактично не розмовлятимуть… Певно, таких випадків існує багато, в тому числі з носіями української та інших мов.

Прогулянка Пірсом 39 привела нас до місця, де продавали варених крабів. Коли я побачив їхні великі червоні спинки та клешні, відразу відчув вже давно забутий потяг до вищезгаданого крабового супчика за 6 доларів, який бачив по телевізору. Почали ходити від продавця до продавця видивляючись чи не продає часом хтось суп з крабів.

Не витримавши пошуків попрохали в одного з торгашів заважити вареного краба. Вартість потягла на 26 долярів, тож від ідеї його купівлі відмовилися. Четверо осіб (нас було четверо) крабом за 200 гривень навряд чи наїлося б.

За кілька хвилин неподалік ми побачили людей, що оточивши якогось стовпа чавкали крабовим супчиком. Так, той самий крабовий супчик! Рушили до них, побачили й місце, де продають цей харч - крабовий суп за 6 доларів. Я почувався щасливим!

Продавець взяв хлібну тарілку (хлібина із видовбаною серецевинкою), черпаком накидав туди суп і закрив хлібною кришкою. Цю кришечку належало споживати разом із супом, власне, як хліб.

Який рецепт супу? Він нагадував рідку кашу, в основі якої, здалося, була манна та шматочки крабового м’яса. Смак ні з чим не порівнюваний!

Доки ми харчувалися на лавці нас оточили жирні американські чайки, претензійно споглядаючи за нашим процесом. Коли закінчили трапезу постало питання: куди подіти тарілки? Викинути хліб? Ні, нізащо, ми ж українці. З’їсти? Не лізло.

Почали відривати шматочки і кидати чайкам. Жирні крилаті сприйняли ідею «на ура!» і їх злетілося ще більше. За кілька хвилин підгодовування вони стали майже ручними. Одна з них сіла в метрі від мене на смітник і почала уважно вивчати мене.

Від нічого робити я взяв фотоапарат і почав фотографувати птаху в притул. На деяких світлинах дзьобата вийшла, неначе орел з розчепіреними крилами, а не чайка-нахлібниця.

Подбавши про те, щоб чайки з Пірсу 39 не схудли, ми рушили на прогулянку торговельним містечком. Бачили магазинчик для ліворуких людей. У ньому продавалися кухонні рукавички та всіляка дрібнота для лівшунів.

Завітали в магазин електронної техніки. Роздивлялися вітрини, спілкувалися між собою, і ось до нас підійшла темношкіра продавчиня-консультант. «Ви з України?» - запитала вона. Ми вирячивши очі від здивування відповіли що так і запитали звідкіля вона зробила такі висновки. Виявилося, що в цьому магазині того дня вже побували інші учасники нашої групи.

Вони товклися біля тих самих товарів, що й ми, і коли продавчиня заговорила з ними, ті розповіли, що вони журналісти, які приїхали з України. Чорношкіра панянка помітила між нами якусь схожість і по цій причині поцікавилася, чи ми не українці.

Передостанній день у Сан Франциско і у Штатах закінчився для нас у ще одному стратегічно важливому місці, славетному «Хард-рок кафе» (Hard Rock Cafe).

Це місце є музеєм музики: на стінах закладу висять гітари Карлоса Сантани, Джоржа Харісона з Бітлз, Ленні Кравідса, блюзмена Бі Бі Кінга, гітаристів гуртів «Зе ху», «Перл Джем» та «Ван Хален», Курта Кобейна з Нірвани та багато іншого, по суті це вся історія року.

Окрім цього на стінах висять сорочка Стінга, плаття Мадонни.

Гуртом ці раритети можуть вартувати мільйони доларів. І всі ці артефакти просто висять на стінах закладу, доступні для фотографування.

Здивувала ще одна річ. Зважаючи на назву можна зробити висновок, що в Хард-рок кафе мають сидіти рокери, байкери і їм подібні. Нічого подібного. Більше того, цей заклад активно відвідують діти! Біля нас сиділа компанія хлопчиків-дівчаток років по десять, що смакували коктейлі, тістечка та весело сміялися. Ми ж скуштували кілька сортів місцевого пива, одне з них подали із шматочком апельсина на келиху.

Hard Rock Cafe – це мережа закладів по всьому світу. Найближче до України воно у Варшаві, що у Польщі (на фото).

В будь-якому разі, якщо колись знаходитиметеся десь поруч, обов’язково відвідайте цей заклад – не пожалкуєте.

З узбережжя Сан Франциско до його центральної частини, де знаходився наш готель, поїхали на автобусі. Сидячи всередині помітили доволі дивну картину: на одинарних місцях сиділи три китаянки. Одна була взута сандалі на босу ногу, інша в кедах, а третя в теплющих чоботях. «Дивні ці китайці» - подумав я.

Ще більше дивовиж довелося побачили в китайському кварталі наступного дня. А окрім того, поталанило проїхатися славнозвісними старезними трамвайчиками Сан Франциско, побувати в кварталі, де мешкають геї та на вулиці, яка внесена до Книги рекордів Гіннеса, а також наштовхнутися на український прапор!

Але про все це і про те, чому дідова коза мекає – у наступному ОСТАННЬОМУ дописі про амерікен тріп!

Що приховувало купе №5

2011-10-04T18:06:00.004+03:00

Другу половину вересня я провів у Польщі – відвідував органи місцевого самоврядування, аби з’ясувати на якому рівні перебуває співпраця громади із владою у країні, яка є членом Євросоюзу. Ця подорож стала можливо завдяки участі у проекті «Прозора Україна». Один журналіст і один громадський діяч від кожної області брали участь у мозговому штурмі на предмет того, як зробити Україну прозорішою, а опісля відвідали польське місто Щецин - для ознайомлення із результатами реалізації аналогічного проекту «Прозора Польща».

І хоча про сам проект «Прозора Україна» можна довго розповідати, в цьому дописі я хочу повідати про історію, яка трапилася дорогою до наших західних сусідів.

Пригоди в Польщі, як і годиться, розпочалися ще на україно-польському кордоні. З горем пополам пройшовши українську митницю, дісталися й до польської. Прикордонники зайшли до вагону і почали вибірково перевіряти речі в різних купе. Те, в якому їхав я і колеги поляки минали, що дуже потішило нас.

Через 40 хвилин польського «шмону» через відкриті двері купе я побачив прикордонника, який ніс в руках гвинтокрут (електричну викрутку). Почулося, як десь в іншій частині вагону хлопці розкручують обшивку в декількох купе, знімають стелю – один словом шукають контрабанду. За якийсь час цей звук почувся в сусідньому шостому купе. «Всіх смикають, а нас – ні!» - раділи мої сусіди включно зі мною.

І ось несподівано за кільканадцять хвилин в отворі дверей з’явилася польська голова в окулярах і надзвичайно чемно попрохала дозволити зайти і розгледіти все. Прикордонник також просив, по можливості, вийти в коридорчик, щоби він нам не створював незручностей. Ми із задоволенням послухали цього чемного парубка, вийшли до коридору та продовжили свою веселу розмову. А той, тим часом, виліз не верхній лежак і щось там вовтузився.

Отже стоїмо ми, жваво спілкуємося, і тут звідкілясь згори у нашому купе починають падати блоки цигарок! Тієї ж миті ми оніміли, а мою голову відразу відвідала єдина думка: «Як довести, що це не наші цигарки?». Доки ми стояли і гадали, чи знімуть нас з потяга, чи ні, поляки знайшли близько трьох десятків блоків білоруських цигарок «Магнат».

У підсумку, нас ніхто не арештував. Полякам в процесі виявлення контрабанди я повідомив, що ми – українські журналісти, їдемо на запрошення польської сторони і у підтвердження своїх слів продемонстрував листи підтримки. Ті у свою чергу виявили бажання перевірити вміст нашого багажу. А не знайшовши жодної пачки «Магнату» залишили купе №5 «з миром».

Згодом провідник розповів нам, що в таких випадках зазвичай штрафують саме провідника.

«Якщо контрабанда невелика, то просто забирають конфіскат і все. Якщо ж навпаки, штрафують. Нещодавно колега-провідник був оштрафований на 7500 злотих (майже 20 тисяч гривень – авт.). Контрабанда цигарок, знайдена у вашому купе, за їхніми мірками є невеликою» - зазначив провідник.

Цікаво, яким чином ці цигарки потрапили до вагону? Колеги припускали, що без участі провідника це неможливо, і важко з ними не погодитись. Можливо, існує певна домовленість між ним і тими, хто переганяє цигарки за кордон, мовляв, отримуєш такий-то відсоток, а якщо знаходять і штрафують, штраф покриваємо. Таким чином провідник може не переживати про ризики а просто до скромної зарплати додавати непогану надбавку. Мені так здається… Але чи так це? Інформація читачам для роздумів.

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає: 48 годин в Сан Франциско - 1

2011-09-14T17:26:00.004+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
48 годин в Сан Франциско
Попередній допис | Перший допис

Тієї ночі в середині мене вирували двоякі відчуття: їдучі у бік Сан Франциско я відчував, що через три дні буду в Україні, через три дні їхатиму вже не широченною автострадою, а подовбаними дорогами. Але такими рідними дорогами... Пригадалась фраза: «Всюди добре, але вдома – найкраще…». Тієї миті я подумав, що це правда, але поглянувши у вікно знову засумнівався у цьому. І тут загриміла наша рація: говорив водій з нашої другої автівки.

«За хвилину у нас ювілейний кілометр!» - почулося з динаміка. Виявилося, на під’їзді до Сан Франциско спідометри автомобілів засвідчили, що за сім днів тріпу по західному узбережжю США ми проїхали 3000 кілометрів. Пролунала пропозиція зупинитися і відзначити цю мить. Відзначити гучними вигуками та сміхом, потиском рук та колективним фото на згадку представників кожної автівки нашого маленького каравану.

Ці 3000 кілометрів були воістину нелегкими. Зазвичай наш графік виглядав так: приїжджаємо на заплановане місце ночівлі о першій-третій ночі, а вранці о п’ятій-сьомій вже на ногах, вирушаємо в пошуках чергових вражень і пригод. Таким чином в середньому ми спали по 4-5 годин.

В нормальних умовах це було б дуже важко, але в нашому випадку ми трималися на адреналіні. Безліч вражень переповнювали зранку до ночі, тому думати про сон просто не було коли. Час від часу дехто дрімав по дорозі.

Водії темної пори доби просили говорити з ними на різні теми, боялися заснути. В такі моменти відчувалося, наскільки зміцнів наш командний дух, в подорожі усі стали єдиним організмом.

До речі, коли мова заходила про якусь чергову американську дивовижу один із наших водіїв постійно озвучував одну фразу, як пояснення тому, чому ми дивувалися: «Це Гамерика, синку!». Що тут можна додати?

В бік Сан Франциско ми рухалися по широченному фрівею, який складався із п’яти поліс в один бік і двох додаткових для з’їзду на бокові дороги. Зізнаюся чесно, ні в Штатах, ні деінде такої широченної дороги я ще на бачив.

Нарешті на горизонті з’явилося те, чого всі давно чекали – вогні нічного міста. Мегаполіс уночі – це щось грандіозне. Любите дивитися вночі на зорі? Це стільки ж вогнів, тільки голову задирати не потрібно.

Щоб потрапити до СФ нам потрібно було проїхати через семикілометровий Оклендський міст. Проїзд платний – 5 доларів з автівки. Біля кожної полоси дороги розташований контрольно-пропускний пункт, біля якого зупиняються транспортні засоби, щоб заплатити за проїзд і посмішку контролера. Ця нескладна процедура у нашого каравану пройшла успішно і ми рушили у бік мільйону вогнів.

Коли потрапили в місто, на годиннику було далеко за опівніч. В Сан Франциско ми забронювали готель за назвою Aida Plaza Hotel. І хоча він особливим надкомфортом не відзначався, зате знаходився на головній вулиці СФ - Маркет стріт (Market street). А це автоматично означало, що чимало вартих для відвідування місць доступні без користування громадським транспортом.

Також готель Aida вабив тим, що йому нині фактично 100 років – а це американська історія! Він був збудований ще у 1912-му тодішнім мером міста, який згодом став американським конгресменом. Розповідали, що свого часу цю будівлю займали американські спецслужби. Тож відпочиваючи в номері можна було фантазувати і здогадуватися, чи не чистив зброю в цій кімнаті півстоліття тому який суперагент.

Кімната в мене також була особлива. Окрім двох ліжок безпосередньо у ній знаходилися… два умивальники. Прямісінько в стіні. Таким чином вмиватися й чистити зуби довелося просто біля свого ліжка, що, погодьтеся, якось незвично. У ванній кімнаті умивальник відсутній, там лише унітаз і душ. Вікна в готелі також класичні американські – відчиняються знизу дороги, зачиняються, відповідно, згори донизу.

По прибуттю перше враження від Сан Франциско… вдарило нам в ніс. Вийшли з автівок, вдихнули на повні груди прохолодного нічного повітря і зрозуміли, що воно аж ніяк не свіже. Повітря було перенасичене запахом марихуани. Це неабияк здивувало, адже неможливо собі уявити, щоб, наприклад, в Україні таке було можливе на центральній вулиці міста. За мить я зрозумів, що це тільки «квіточки».

Навколо в тіні дерев та будинків шарахалися багато чорношкірих хлопців в ланцюжках і капюшонах: ось один озираючись непомітно передає щось іншому, неподалік божевільний щось вигукує і хаотично вимахує руками, ще далі стоять темні хлоп’ята і гарчать один на одного. Не таким я очікував побачити Сан Франциско. Виявилося, на відміну від інших міст, тут із настанням темряви вся нечисть виповзає не у неблагополучних районах, а на Маркет стріт.

Дилери штовхають наркотики, хулігани розважаються по-своєму, психи верещать тільки їм зрозумілий набір слів ітп. Поглянувши на це весь наш караван, окрім одного сміливого добродія, відмовився від ідеї, яка озвучувалася в дорозі - прогулятися нічним Сан Франциско. З цього місця пішов зворотній відлік – в США нам залишалося 48 годин, і цей час слід було провести так, щоб поставити жирну крапку в історії про амерікен тріп.

Два дні в такому місті – аж ніяк не багато. Тим паче, якщо в ньому безліч місць, які кожен турист просто зобов’язаний відвідати. Місто здалося мені значно меншим за Лос Анжелес. Інформаційні буклети про місто повідали про те, що у ньому мешкають понад 800 тисяч осіб. Я подумав, що це не так вже й багато, але вчитавшись у вищезгаданий буклет дізнався, що, разом з цим, Сан Франциско четверте за кількістю населення місто в Каліфорнії і 12-те в США.

Довго не думаючи я в компанії колег-телевізійників вирушив до точки №1 – одного з символів СФ - мосту Золоті ворота (Golden Gate Bridge). Дорога полягала через шикарний однойменний парк Золоті ворота.

Там посеред чудернацьких дерев і фонтанів помітив гурт осіб середнього й старшого віку, які займалися чи то йогою, чи то виконували елементи східних єдиноборств: один здійснював плавні рухи, всі інші повторювали за ним.

В парку побачили літню сцену для проведення заходів. Довго не думаючи вилізли на неї і зіграли імпровізовану виставу – битву між мною і журналістом «24 TV» за серце журналістки «1+1» під гучні оплески журналістки «СТБ».

Наприкінці супер прем’єри в парк вибухнув гучними оплесками – ми плескали самі собі :)

Поблизу наштовхнулися на Японський чайний сад, який є частиною парку Золоті Ворота. Заплативши сім долярів за вхід ми без перебільшення потрапити до Японії.

На території розкидані класичні будиночки країни, де сходить сонце, мостики, статуї та інші символи батьківщини самураїв.

Тут же можна скушувати їхніх наїдків, типу суші, японського супу або чаю без цукру.

У невеличких прозорих водоймах плавають великі риби золотистого та білого кольорів, час від часу висовуючи голови із води, немов якісь бобри.

Дно деяких водойм всіяне монетами. Туристи традиційно кидають їх, вірячи в прикмету, що колись завдяки цьому обов’язково повернуться сюди. Таким чином дно водойми Японського чайного саду збагатилося й на 50 українських копійок з рук автора цих рядків.

Полишивши сад по дорозі до мосту зустріли старого діда з довгою сивуватою бородою, який сидів у траві на невеличкому стільці. В руці він тримав натягнутий мотузок, до якого був прив’язаний сивуватий дуже товстий собака.

Коли ми наблизилися він так завив, що позаздрили б українські собаки, які час від часу виють під моїм будинком після того, як доспівають останніх пісень алкаші, що полюбляють горланити вечірньої пори під дзвін стаканів. Порівнявшись із чотирилапим я побачив, що він… сліпий. Аж моторошно стало. Тут же згадав улюблену фразу нашого товариша: «Це Гамерика, синку…».
Її можна віднести й до того, що я побачив буквально наступної ж миті.

А побачив я велику галявину, на якій на канапах відпочивали люди, поруч стояли велосипеди. Трішки далі побіля водойми припар кувалося кілька автівок, її мешканці розставили розкладні столики і стали смажити барбекю гучно сміючись і перебиваючи один одного. Це був вікенд, люди відпочивали. «Щаслива нація», - подумав я пригадавши, як відпочивають в Україні, зокрема учасники Хору алкогольного Духу у моєму дворі.

Намотавши кілька кілометрів повз вулицю Мартина Лютера Кінга ми потрапили до Золотих воріт.

Міст прикметний своїм червоним кольором. Подейкують, що його безперестанку фарбують упродовж року, щоб він не втрачав свого відтінку. Сам по собі він не є довгим – менше двох кілометрів.

Проте на мості дуже вітряно, і якщо втратити пильність головний убір може «зїсти» однойменна протока Золоті Ворота, через яку перекинувся міст.

Сказати, що Голден Гейт – це щось грандіозне, не можна. Проте туристів тут безліч. Затримуватися надовго в цій масі ми не стали.

Однією із особливостей Сан Франциско є вітряність. І чим ближче до океану, тим міцніший і холодніший вітер. В травні я натягнув на себе абсолютно весь теплий одяг, який в мене був. І зізнаюся, в деякі моменти мене аж пересмикувало від холоду.

З боку Золотих воріт побачили ще один символ Сан Франциско – легендарну в’язницю-острів Алькатрас. Саме у ній свого часу відбували строк відомі гангстери Аль Капоне та Кулеметний Келлі.

Особливість цієї тюрми була в тому, що з неї місто видко наче на ладоні. Здавалося б, ось вона свобода, прямо перед тобою, але втекти з острова-скелі і перепливти канал було не можливо, адже тут діють холодні течії, вплив яких людський організм не спроможний витримати.

Ця в’язниця обмежувала злочинців не лише фізично, а була ще й моральним батогом. Її закрили у 1963 році через брак фінансування. Зараз тут діючий музей, екскурсія в який коштує 35 доларів. Вона передбачає в тому числі й відвідини камери, в якій сидів Аль Капоне. Про це розповідали товариші, які рушили туди. На жаль, у мене не знайшлося вільних пів дня із 48 годин на те, щоб потрапити на Алькатрас.

Зате є ще багато інших цікавих місць, про які я наостанок розповім в наступному матеріалі, який з’явиться за тиждень.

А оскільки наш амерікен тріп вичерпується, дізнаємося й чого та дідова коза мекає!

Слідкуйте за дописами!

- - -

пе.с. Хто ж то говорив "Це Гамерика, синку!"??? - Це Сєрж Харченко :) гигиувііууугии

Амерікен тріп. Десерт для очей: національні парки

2011-09-06T20:18:00.001+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
Десерт для очей: національні парки
Перший допис | Попередній допис
Ви любите десерти? Я так. Сьогодні ми поговоримо про це. Але не про ласощі, які можна скуштувати. А про десерти для очей, якими автор цих рядків насолоджувався в Сполучених Штатах. Мова йде про речі не рукотворні, а ті дива природи, які об’єднані під однією назвою – Національний парк.

Під гриф «Національний» будь-що не потрапляє. Тож якщо вам коли-небудь доведеться побувати в США чи іншому місці, де проїжджаючи повз ви сумніватиметеся чи варто відвідати національний парк, який лежатиме неподалік вашого шляху, не минайте його: я б собі цього не пробачив би.

В цьому дописі я не буду намагатися пояснити на словах, в чому полягає велич природи в подібних місцях, а спробую зробити це за допомогою фотографій. Ми відвідаємо 2 місця – національний парк Йосеміті та місце, де ростуть найвищі в світі дерева – парк секвой.

Йосеміті

Національний парк Йосеміті відвідують більше трьох мільйонів осіб чоловік на рік. У 1984 році парк отримав статус Всесвітньої спадщини під егідою ЮНЕСКО, і з тих пір користується міжнародним визнанням за вражаючі гранітні скелі, водоспади, ріки з чистою водою, гаї секвоядендронів і багату біологічну різноманітність (близько 89 відсотків парку вважається зоною дикої природи).

Національний парк Йосеміті розташований в американському штаті Каліфорнія. Він знаходиться в 5 годинах їзди від Сан-Франциско і приблизно в 6 годинах їзди від Лос-Анджелесу.

Заїхавши на його територію ми не одразу знайшли місце для парковки. Через велику кількість автомобілів це було не надто просто. Дорога лежала вздовж бурхливої гірської річки, чимось схожої на ті, що можна побачити в українських Карпатах.

Над головою нависали скелі, деякі з них були достатньо причудливої форми.

Шукаючи де припаркуватися ми почули гуркотіння води. Поїхали на цей звук, знайшли стоянку для авто і дещо більше, - перед очима постав величезний водоспад, що скидав неймовірну кількість води з височенької гори.

Навіть за кількасот метрів від нього повітря настільки було переповнене вологою, що за кілька хвилин волосся і обличчя заблищало, а на одязі утворилося ледь помітне нашарування краплинок води, схожих на пару.

Почали підбиратися ближче, отетеріли: важко було уявити, що в природі існує настільки потужна сила. На початку травня вода трохи вийшла зі звичних рамок і підтопила тротуари, які зближають відвідувачів із водоспадом.

На території нацпарку можна подорожувати на велосипедах. Оренда одного байка обійдеться у близько 10 доларів. Його перевага в тому, що 2 колеса дозволяють потрапити в ті місця, у які на автівці не заїдеш, хіба-що на своїх двох.

Чаруючим вийшло знайомство з одними із місцевих мешканців – бурундуками. Людей вони майже не бояться, ми годували їх прямісінько з рук.

Цьому процесу несказанно раділи дівчата, оскільки важко було встояти і не посміхнутися дивлячись на милі рильця пухнастих тваринок.

Біля адміністративної частини парку, де знаходяться магазини і сувенірні лавки, стоїть автомат, в який можна всунути медяка та ще кільканадцять центів як оплату, покрутити ручку і отримати як сувенір перетиснену овальну монетку із написом Yosemiti.

Національний парк Йосеміті без перебільшення назву раєм для художників, людей творчих професій, письменників і тих, хто просто хоче відпочити морально, перейняти енергетику природи.

Біля найкрасивіших місць тут зустрічаються фотографи із професійним устаткуванням, які натхненно роблять світлини.

Секвоя

В 40 хвилинах їзди від Йосі знаходиться місце, де треба гуляти ніяк інакше, як із задертою головою. Тому, що верхівки місцевих мешканців - дерев знаходяться там, де в Україні літають птахи, тобто дуже високо.

Парк секвой на перший погляд може здатися однотипним, мовляв, ну що там робити, подивився на кілька високих дерев та й усе. А ось і ні. Тут присутній цілий екскурсійний маршрут, а територія парку обставлена вказівниками.

Окрім тисячолітніх дерев в деяких місцях ми зустрічали прорубані в стовбурі дерева шляхи, якими пересуваються і пішоходи, і автомобілі.

В певних частинах лісу можна зустріти випалені вогнем повалені стовбури.

Парк найбільш відомий своїми гігантськими секвоями, включаючи дерево Генерала Шермана - найбільше дерево на Землі за об'ємом його деревини.

Воно росте у лісі, в якому також знаходяться п'ять з десяти найбільших дерев у світі.

Біля парковок можна побачити інформаційні стенди з інформацією про парк. На одному з них зображені секвої у порівнянні із розміром інших великих об’єктів: літака, хмарочоса, статуї Свободи.

На території лежить кілька стовбурів дерев вселенських масштабів. Один із них має величезне коріння,біля якого фотографуються усі туристи.

Зрештою, як і з стовбурами дерев, у порівнянні з якими людина виглядає нікчемно малою.

В одному із сувенірних магазинів парку працює симпатична блондинка, з якою хотіли познайомитися кілька наших парубків, але засоромилися. Якщо будете в тих краях, обов’язково зверніть увагу на неї :)

Також зверніть увагу на той факт, що амерікен тріп привів нас до останньої точки в нашому маршруті – міста в стилі диско – Сан Франциско. Саме тут нарешті стане зрозуміло, чому «дідова коза мекає», а окрім цього читачі допису дізнаються ще багато цікавого!

Ми проїдемося славнозвісними старовинними трамвайчиками, познайомимося із морськими котиками на пірсі №38, погодуємо товстих американських чайок тарілками з-під крабового супу, переночуємо у будівлі, яку коли займали американські спецслужби, відвідаємо чайна-таун (китайський квартал), поїздимо зайцями в громадському транспорті, простуватимемо «Золотими воротами» та багато іншого!

Слідкуйте за дописами, ми на фінішній прямій!

Автори: Пол, Віка

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає. Феномен Каліфорнії

2011-09-01T14:35:00.003+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
Феномен Каліфорнії
Перший | Попередній

Каліфорнія – дивовижне місце не лише по тій причині, що тут знаходиться Голівуд чи всесвітньо відомі міста і місця. Цей штат дивує своїми природними особливостями. Тут є не лише океан, височенні гори, безкраї ліси і парки. На Каліфорнійщині доки в одному місці середня температура доходить до + 50 за Цельсієм, в іншому ще в травні лежить сніг товщиною у два метри. Саме у ці місця привів мене амерікен тріп.

Долина Смерті
Після відвідин Гранд каньйону я наївно думав, що в Америці більше нічому дивуватися. По плану у нашої групи наступним місцем зупинки була так звана Долина Смерті. Дорога до неї була довгою і виснажливою. Власне, як і перебування в долині. Включивши це місце в перелік місць, які будь-що мусимо відвідати, ми не усвідомлювали, наскільки екстремальним воно є.

Читали, що з собою потрібно брати багато води, оскільки там дуже спекотно і людський організм дуже швидко зневоднюється. Набрали 2-х і 5-літрових бутлів американської мінералки. Щоправда, не знаю чи варто називати цю воду мінеральною (назвемо її столовою), оскільки звичайної газованої води в Штатах я не зустрічав, – хіба-що солодку типу «Пепсі» чи «Доктор Пеппер».

Долина Смерті зустріла нас «гарячими обіймами». Тільки-но заїхавши на її територію ми зрозуміли для чого потрібна вода, - а без неї ніяк! Пригадайте себе на якомусь пляжі під пекучим сонцем чи вулицях міста в сонячний день, які відчуття? Немає чим дихати, піт ллється рікою, важко рухатися. Це при тому, що температура навряд чи доходила до 40 градусів за Цельсієм.

В Долині Смерті того дня температура повітря в тіні становила… 43 градуси за Цельсієм, а на сонці зашкалювала за 50.

Вся наша вода в мить стала не те що теплою, а майже гарячою. В салоні автомобіля від сонця не сховаєшся: воно настільки нагріло металевий кузов автомобіля, що всередині утворилася лазня.

На просторах Долини Смерті на початках ми не побачили жодної рослини, тілько випалені гористості. При такій температурі це й не дивно. Рушивши в глиб заповідної території вдалині побачили велике озеро. Не вірилося очам, що в цьому місці може існувати настільки велика водойма. Під’їхали ближче, зрозуміли, що це був візуальний обман.

На цьому місці справді колись було велике соляне озеро, проте воно фактично повністю висохло, а сіль залишилася. Здалеку сіль виблискувала так, ніби це вода. Вона виконувала ефект дзеркала для сонячного проміння. Пригадайте, як засліплює зір сонячне проміння взимку, відбиваючись від снігу – це щось схоже. До речі, це місце знаходиться в кратері вулкану і з усіх боків оточене скелями.

Долина смерті (Death Valley) є найнижчою западиною в Північній Америці (86 метрів нижче рівня моря. Це друга найнижча точка земної поверхні в Західній півкулі.

У долині в 1913 році зафіксована найвища температура у Західній півкулі — 56,7 градусів за Цельсієм, що лише трохи поступається світовому рекорду температур – 58 градусів за Цельсієм, що був зафіксований у Лівійській пустелі 13 вересня 1922 року.

Долина Смерті є місцем мешкання індіанського племені тімбіша (Timbisha), які переселилися сюди як мінімум 1000 років тому. Декілька сімей цього племені як і раніше живуть в долині в місцевості Форнес-крік (Furnace Creek). Назва долини на індіанській мові – «tümpisa», що означає «кам'яна фарба». Вона пов'язана з долиною, як джерелом фарби на основі червоної охри. Свою сучасну назву – Долина Смерті місцина отримала в 1849 році під час каліфорнійської золотої лихоманки. У 1850-ті роки в долині видобували золото і срібло.

Рухаючись її територією ми наштовхнулися на зелений оазис, де росте трава, пальми і розташований магазин для туристів.

Дивно було спостерігати за тим, як у повністю випаленому місці росте щось живе.

Тут же знаходиться пам’ятка ще з часів золотої лихоманки - старовинний потяг, яким транспортували копалини.

На території долини знаходиться ущелина, в якій можна знімати (а може й знімали вже) ковбойські фільми. Це чи не єдине місце, окрім оазису, де ми знайшли тінь і хоч якось заховалися від сонця. Хоча це все доволі відносно, адже спека всеодно неймовірна.

Почимчикували сюди ще й по тій причині, що тут в скелі знаходиться природна арка, описана і розрекламована туристами, що шастали цими місцинами до нас. Знайшли її, правду кажучи, нічого особливого в ній не побачив.

Також в Долині Смерті знаходиться місце, назване «Диявольське поле для гольфу». Це територія із закам’янілої солі змішаної із землею, у якій багато дірок, що візуально нагадують поле для гольфу, а її суворий вигляд додає містичного присмаку.

На території долини ми бачили койотів. Читаючи книги-вестерни в дитинстві я ніяк не міг зрозуміти що це за тварина, доки тут не побачив на власні очі. Хто не знає, що таке койот, розповідаю: це обскубаний собака, на вигляд ніби десь бігав по реп’яхах, плавав у болоті і три дні не їв – жалюгідне створіння.

На соляному майданчику (озері) звідкілясь узялася негласна традиція вишкрібати із солі своє ім’я чи країну, з якої ти прибув. Територія вкрита різними написами. В цій справі ми також зробили свій внесок.

До речі, у вигляді сувеніру на згадку автор цих рядків відколов шматок солі із Долини Смерті і привіз в Україну.

Сніг, ведмеді і щур-кенгуру
Із Долини Смерті ми запланували ночівлю у гірському містечку Мамонт лейк, назва якого перекладається як «озеро Мамонта». В моїй пам’яті – це один із найяскравіших моментів подорожі.

Виснажені днем у Долині смерті на місце ночівлі ми приїхали майже о другій годині ночі. Мотель, у якому зарезервували кімнати, носить промовисту назву - «6» (шість).

Припаркувалися, сонні повилазили з автомобілів і очманіли: навколо лежав сніг! При чому, обабіч території стоянки його товща становила більше метра. Дув освіжаючий гірський вітерець. Ще кілька годин тому ми знемагали від спеки, а тут сніг – це був нокаут. Каліфорнія звалила мене своєю різноманітністю.

Оскільки через зрозумілі причини на кожному була мінімальна кількість одягу, усі швиденько кинулися до рецепції поселятися. Мало того, що мотель називається «6», то ще й адміністратор там працює такий, що дай Боже. Він відразу отримав прізвисько «Валуєв». По тій причині, що дуже схожий на російського боксера Нікалая Валуєва – такий же громіздкий і волосся хаотично росте з кожного клаптика на тілі.

Зважаючи на промовисту назву мотелю, факт, що це невеличке загадкове гірське містечко і що чолов’яга схожий на маніяка-вбивцю, маю зазначити, що тут запросто можна знімати фільми жахів або писати книжки на відповідну тематику – натхнення точно буде.

Першою поселилася наша приятелька Оля Симанович, журналістка телеканалу СТБ. Не чекаючи інших вона попрямувала до свого номеру. Ми продовжували стояти в черзі, щоб поселитися, і тут до рецепції знову забігла Оля, збуджено вигукуючи якісь неполітичні промови. Коли ми підійшли до неї, та вручила нам свій фотоапарат, на якому було відзняте відео, і зазначила: «В мене під дверима ходить ведмідь!».

Сон враз минув, всі кинулися дивитися відео. Справді, під дверима номера лазив ведмедик немаленьких розмірів. Ми тої ж миті звернулися до адміністратора, мовляв, пане Валуєв, ведмідь! На що той посміхнувся, буркнув собі щось під ніс і тицьнув пальцем у бік столика із різними брошурками про мотель і про цей гірський край.

Виявилося, містечко Мамонт лейк знаходиться в заповіднику, де живуть ведмеді! І побачили ведмедя на вулиці є настільки ж нормальним, як побачити пса-безхатченка на українських вулицях. В тих брошурках було багато різної інформації для туристів, на кшталт «10 порад як не постраждати від ведмедя» тощо. Адже цю місцину часто відвідують туристи, які люблять кататися на лижах та сноубордах. Саме тут я нарешті зрозумів, чому на прапорі штату Каліфорнія зображений ведмідь.

Зважаючи на те, що десь на вулиці може чатувати грізлі, ми вирішили не ходити поодинці. До номерів рушили гуртом, проте ведмідь нас не дочекався – більше його не бачили. Щоб потрапити до кімнат, мусили пройти через вищезгадану парковку. Розділилися на дві групи осіб: одна йшла попереду, та, в якій був я - позаду. Зважаючи на історію з ведмедем, всі йшли і говорили саме про нього. І тут нашу розмову перервав величезний щур, що вискочив з-під автомобіля.

«Дивіться, щур!» - заволав я на весь Мамонт лейк. Чи то взрівши, чи то почувши, хвостатий рушив у мій бік. Він хотів пробігти повз, але я підставив ногу, щоб завернути його, аби перша група побачила дивне створіння. Так вийшло, що гризун побіг в бік нашого іншого приятеля, і той завернув його аналогічним чином. Побачивши це наш колега із першої групи не зрозумівши наших благих намірів почав раз-по-раз вигукувати «Не рипайте хом’яка!».

Щур явно реагував на звук, і побіг до цього добродія прямісінько під ноги. В того не очікувано спрацював рефлекс і захисник хвостатого із криком «Не рипайте хом’яка!» нагнувся і взяв гризуна в руку. Нажаль, щур не визнав в ньому побратима і хапнув українця зубами, після чого зник з місця злочину.

Не будь ми українцями, щоб не підкололи друга фразами, типу «До ранку ти перетворишся на щура», «Завтра за кермом їхатиме людина-щур» тощо. Насправді все обійшлося, і ніякої невідомої болячки захисник щурика не вхопив. Щоправда, кермувати наступного дня він не зміг, тож автівку рухав інший водій.

Звідціля ми рушили горами у бік національного парку Йосеміті. Дорога пролягала через гористі місцини, серпантин вліво-вправо, вгору-вниз, деякі відрізки дороги були просто прорубані в скелях. В одному місці ми зупинилися помилуватися краєвидами і знайшли галявину зі снігом.

Наші браві хлоп’ята роздягнулися до пояса, натирали один одного снігом, пірнали у нього. Ще б пак, а коли ще в травні можна побачити сніг? Один з наших під час цих забавок навіть загубив персня…

Проте під час цього тріпу ми знайшли набагато більше, ніж втратили. Про враження, здобуті на гірських річках і водоспадах в національному парку Йосеміті, про Парк секвой, де ростуть найвищі в світі дерева поговоримо в наступному дописі.

Кінець серії дописів «Амерікен тріп або чого дідова коза мекає» вже зовсім скоро!
Альбом з Долини Смерті | Альбом з каліфорнійських гір

пе.с. Віка прісуцтвуєт ;)

Амерікен тріп: з великого міста до Великого каньйону

2011-08-23T19:33:00.004+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає.

З великого міста до Великого каньйону

Перший допис | Попередній допис

Після тижня перебування в Лос Анжелесі і кількох днів в Лас Вегасі я наївно вважав, що вже достатньо побачив Сполучені Штати Америки. Цей міф дуже швидко розсіявся після того, як я покинув міста-хмарочоси і рушив на зустріч Америці нерукотворній.

Дамба Гувера

Намилувавшись причудами великих міст ми поставили собі за мету побачити одне з найвеличніших природних див – Гранд каньйон. Дорога до нього пролягала повз так звану дамбу Гувера, що знаходиться неподалік від Лас Вегаса і є доволі магнетичним для туристів місцем. Зайве говорити, що ми не могли проїхати повз.

Дамба або ж гребля Гувера (Hoover Dam) є унікальною гідротехнічною спорудою в США, однією з найвищих дамб в країні. Візуально – це бетонна арочно-гравітаційна гребля висотою 221 м і гідроелектростанція, споруджена в нижній течії річки Колорадо. Вона розташована на кордоні штатів Арізона і Невада, в 48 кілометрах схід від Лас-Вегаса.

У зв’язку з цим на території дамби розташовані 2 годинники: один з них показує арізонський час, інший – невадівський. Гребля названа на честь Герберта Гувера, 31-го президента США, який зіграв важливу роль в її будівництві. Будівництво дамби почалося ще в 1931, а закінчилося в 1936 році.

Серед цікавинок, пов’язаних із греблею, є той факт, що зведення дамби Гувера стало першим будівництвом Штатах, під час якого використовувалися захисні каски.

Це місце міг бачити кожен читач допису, адже гребля час від часу фігурує в голлівудських кінофільмах. Зокрема із останніх світових прем’єр, де засвітилася дамба, є фантастичний художній фільм «Трансформери» (2007 рік) режисера Майкла Бея. Також у більш старій кінострічці «Універсальний солдат» дамбу Гувера захоплюють терористи.

Між іншим, нині, на відміну від кінофільму, її навряд чи хтось захопить. Щоб потрапити на греблю, треба пройти контроль, чимось схожий на той, що відбувається в аеропортах. Коли наші автівки заїхали на територію, усіх попрохали покинути транспортний засіб, дістати особисті валізи для перевірки. Після обшуку нам дозволили проїхати через контрольно-пропускний пункт безпосередньо на туристично привабливу частину дамби.

Що в ній особливого? Те, що це величезна споруда з оглядовими майданчиками. Гребля Гувера – об’єкт величезних розмірів, який неможливо ні з чим порівняти. Доки ми блукали територією дамби, сюди заїхали декілька автобусів із китайськими туристами. Якоїсь миті здалося, що на мене вони дивляться більше, ніж на греблю Гувера, що глибоко в середині викликало у мене радощі та вдоволення. Поясню чому.

Оскільки ми багато часу проводили в дорозі в автівці, один з наших приятелів придбав м’яку рожеву підставку під шию у вигляді свинки, із якою зручно спати в автомобілі.

Коли на під’їзді охорона перевіряла наш багаж, я вийшов із заспаним обличчям і свинкою на шиї, став біля своєї сумки, чекаючи перевірки, проте до мене так ніхто і не підійшов.

Півдюжини воєнізованих америкосів раз-по-раз просто кидали погляди то в мій бік, то один на одного. З таким виглядом за якийсь час я постав і перед вищезгаданими китайцями, що завзято милувалися людино-свинячим тандемом.

На дамбі Гувера можлива вертолітна екскурсія. За 5 хв. польоту декілька наших приятелів заплатили по 35 доларів (з людини). На вертольоті їх підняли над греблею та над сусіднім озером. Незважаючи на невеликий проміжок часу та чималу суму (як за 5 хвилин) хлопці із польотів повернулися задоволені. Зізналися, що ці декілька хвилин у повітрі тягнуться набагато довше, ніж на землі.

Гранд каньйон

З дамби Гувера ватага українців рушила в бік Великого каньйону. По дорозі ми потрапили до невеличкого містечка, де біля магазину розташовані бокси типу станції технічного обслуговування.

В ній місцевий чолов’яга возився із небаченими нами раніше автомобілями.

Розпитали в нього що це, виявилося, він реставрує динозаврів американського автопрому.

Чоловік «поставив на ноги» автівку 1930 року, у підтвердження своїх слів він завів і вигнав автомобіль на вулицю, задоволено посміхаючись від її гуркотіння.

Виявилося, Гранд Каньйон - це не лише безкраї провалля. Він починається із безкінечних лісів, які є Національним парком. Щоб потрапити на його територію, потрібно проїхати через КПП, де залишити кілька доларів на благо каньйону. Зробивши це ми потрапили у Grand Canyon Village – ціле туристичне містечко.

Тут діють безкоштовні автобусні сполучення для відвідин точок огляду каньйону. Кожен турист може сісти до автобуса, проїхати з умовної точки «А» в точку «Б». Автобус не чекає тих хто вийшов, а діє за принципом звичайного міського громадського транспорту - за одним автобусом з інтервалом у кільки хвилин їде інший. Той, хто приїхав у точку «Б», подивившись каньйон в одному місці чекає інший автобус, щоб під’їхати в іншу точку - «В», «Г», «Д» ітп. Кожна точка огляду має свою назву і їх є більше десятка.

Гранд Каньйон є одним з найглибших каньйонів у світі. Він знаходиться на плато Колорадо, штат Арізона. Сам каньйон прорізаний річкою Колорадо в товщі вапняків, сланців і пісковиків. Його довжина - 446 кілометрів, ширина (на рівні плато) коливається від 6 до 29 кілометрів, а на рівні дна - менше кілометра. До речі глибина каньйону в деяких місцях доходить до 1600 метрів. Зважаючи на все це не дивно, що Гранд Каньйон входить до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО ще з 1979 року.

Подейкують, що корінні жителі Америки (індіанці) знали про Гранд Каньйон тисячі років. До перших ознак життя людей в каньйоні відносять наскельні зображення, які були створені індійцями близько 3 тисяч років тому.

На території каньйону водяться пуми, олені, орли. Зокрема, ми наштовхнулися на стало оленів, які є зовсім ручними. Вони спокійно скубали травичку обабіч дороги. Воно й не дивно, адже Гранд Каньйон є одним з головних місць туризму в США - його щорічно відвідують більше 2 мільйонів осіб. Тож місцеві рогаті мешканці давно звикли до присутності людського фактору.

До речі, на американських дорогах дуже часто трапляються знаки, які попереджають про те, що на даному відрізку дороги вискакують олені. До них ми ставилися з байдужістю, доки не стали свідками жахливої дорожньо-транспортної пригоди, коли виїжджали з Гранд Каньйону. Близько 23 вечора ми проїхали повз позашляховик, в якому була повністю розтрощена передня частина кузова (фоток немає, бо це було якось не етично фоткати). Обабіч дорогі стояли люди.

Порадившись по рації з іншою нашою автівкою, ми вирішили повернутися і запитати чи бува не потрібна їм наша допомога. Дивним було те, що не було видко того, що стало причиною розтрощення авто. Адже, якщо трапилася така аварія, значить має бути причина: чи інше авто, чи стовп чи щось громіздке.

Вийшли з автівок, на вулиці злий нещадний вітер з боку каньйону, обабіч – 2 жіночки з маленькими дітьми дрижать від холоду. Навколо – повна темінь. В 20 метрах поперед розбитим автомобілем лежить величезний лось. Від удару його відкинуло на таку відстань. Аж не вірилося, що через тварину автомобіль міг зазнати настільки суттєвої розрухи.

Жінки виявилися мексиканського походження. Вони поверталися з каньйону, коли раптом на дорогу вискочив лось прямо під колеса. Завдяки тому, що вони були пристебнуті ременями безпеки, їм вдалося вижити. Ми вийшли з автомобіля та посадили на свої місця дітлахів, яким на вигляд було близько 5 років. Вони дрижали від холоду і були дуже перелякані.

Їхні матері повідали нам, що телефони на даному відрізку не ловлять. Тоді одна наша автівка поїхала вперед по трасі, шукати допомогу. В результаті повернулися із родичами постраждалих. Ми пересадили дітлахів до їхнього авто, а самі поїхали до містечка Пейдж (Page), де знаходиться ще одна мекка туристів.

Каньйон Антилопи

Цією меккою є Каньйон Антилопи, розташований на південному заході США, на півночі штату Арізона, неподалік від кордону з Ютою. Каньйон отримав свою назву завдяки рудо-червоним стінам, що нагадує шкуру антилопи.

Нічого спільного у візуальному плані із Гранд Каньйоном він не має. Родзинка Антилопи – це невелика печера дивовижної конструкції. Її привабливість в тому, що стіни печери червоного окрасу та неправильної форми, а в стелі дуже багато дірок. Опівдні через ці отвори в печеру потрапляють промені сонця, тим самим створюючи дивовижну забаву для очей. Це місце – рай для фотографів.

Каньйон Антилопи знаходиться на території резервацій індіанців племені Навахо. Відповідно, щоб потрапити сюди, потрібно платити по таксі, яка становить 32 долара з особи. Але ці гроші вартують того, щоб бути витраченими. До цієї печери індіанець везе туристів на спеціальній автівці у причепі по дну висохлої річки.

Колись вона була повноводною і затопила Каньйон Антилопи. У воді плавав стовбур деревця, який застряг між стінами печери. Тут його можна побачити до сих пір, а ця історія слугує однієї з легенд, якими годують туристів.

Оскільки місце є дуже яскравим, не дивно, що на нього свого часу звернули увагу діячі американського шоу-бізнесу. Зокрема американська співачка Брітні Спірс випустила відеокліп до своєї відомої пісні 2001 року - «Not Yet A Woman». Дія кліпу відбувається в Верхньому Каньйоні Антилопи.

Епізоди деяких фільмів також показують Каньйон Антилопи, особливо, Верхній Каньйон. Серед них стрічка 1996 року - «Зламана Стріла» (Broken Arrow) за участю Крістіана Слейтера і Джона Траволти.

Подорож цими місцями представила Америку в новому світлі. Адже перебуваючи у маленьких містах і великих мегаполісах, дивлячись на природні дива я не міг дати собі відповідь на одне запитання: за що Бог так благословив Америку? Ця країна, мов магніт, притягувала до себе нашу свідомість, підкупаючи своєю величчю і простотою водночас. Перебуваючи там ми були настільки ж далеко від буденної реальності, як астронавти в космосі.

У наступному дописі ми побуваємо в Долині смерті, де середня температура становить +50 за Цельсієм, піднімемося в засніжені гори Каліфорнії та відвідаємо водоспади національного парку «Йосеміті».

До зустрічі наступного тижня!

пе.с. Декілька речень мені написала Вікуля!
пе.с.ик. Хочете більше фоток? Маються альбоми з тріпу.
Дамба Гувера | Гранд Каньйон | Каньйон Антилопи

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає: місто гріхів Лас Вегас

2011-08-17T14:52:00.007+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
Місто гріхів Лас Вегас
Перший допис | Попередній допис
Важко описати наскільки очікуваною була ця подорож. Після тижня перебування в Лос Анжелесі, місто Янголів вже не здавалося нам таким дивовижним: можливо через те, що до хорошого швидко звикаєш, а може по тій причині, що в кожного учасника нашого «каравану» з’являлося розуміння того, що ЛА – це тільки початок. Адже із 16-ти днів у Штатах 9 були заплановані на подорож по Західному узбережжю США.

І настав той день, коли ми орендували двійко автомобілів, кинули останні погляди на Лос Анжелес і набравши повні груди повітря рішуче попрямували у бік нашої першої запланованої в подорожі зупинки – дивовижного Лас Вегаса.

Оренда двох автомобілів Ford Clubwagon обійшлася близько півтори тисячі доларів. Це 12-місні автівки з функцією круїз-контролю, які виявилися фактично повністю новими.

Оскільки безпосередньо в амерікен тріп рушили 16 осіб, місткість автівок була дуже доречною, адже у кожного учасника подорожі була як мінімум одна валіза, тож автомобілі запакували дуже щільно.

І хоча наш маршрут був чітко спланований, ми їхали назустріч невідомому: в кожного були власні здогадки і очікування того, що буде попереду. Але кожного єднало розуміння одної простої істини – ті миті, які доведеться пережити невдовзі, стануть особливим ні з чим не порівнюваним відрізком нашого життя. У когось у вигляді дописів ляжуть з-під пера, в інших стануть основою оповідок для дітей і внуків чи просто вкарбуються у пам'ять золотими літерами.

З Лос Анжелеса до Лас Вегаса їхати стільки ж, як з Рівного до Чернівців – 425 кілометрів. Цей шлях особливий тим, що пролягає через пустелю Мохаве і проходить в компанії гір неймовірної краси.

Мохаве (Mojave) — це пустеля на південному заході Сполучених Штатів Америки, яка займає значну частину південної Каліфорнії, південного заходу Юти, півдня Невади та північного заходу Арізони. Свою назву пустеля отримала на честь індіанського племені Мохаве. Площа пустелі складає понад 35 тисяч квадратних кілометрів.

Для туристів Мохаве є доволі «смачною»: тут знаходиться ряд «міст-примар», що обезлюдніли. Одними з найбільших таких поселень можна назвати місто Каліко (Calico) в Каліфорнії, жителі якого раніше працювали на срібних рудниках, а також місто і залізничне депо Келсо (Kelso). За переказами, деякі інші міста обезлюдніли, коли замість доріг, біля яких вони знаходилися, були побудовані сучасніші автомагістралі.

Серед популярних і унікальних визначних пам'яток Мохаве є найвищий термометр у світі (висота більше 40 м), розташований біля автомагістралі №15 у районі міста Бейкер в Каліфорнії. Іншим популярним місцем відпочинку можна назвати дюни Келсо.

Також тут знаходиться перший космодром, з якого відправляють туристів у космос, щоправда за таке задоволення потрібно заплатити шестизначну суму (у місцеві валюті). А півстоліття тому на території Мохаве навіть проводилися ядерні випробування.

У мене раніше, при згадці слова «пустеля» як перший візуальний образ і асоціації виникали безкраї піщані дюни. Насправді пустеля Мохаве це ті ж безкраї простори, тільки порослі чагарником, кактусами та ще бозна якими рослинами, що ростуть без води.

Дивлячись на це відразу пригадуєш ковбойські фільми. Проводжаючи поглядами рослинність пустелі не помічаєш, як розігрується уява, і з’являється відчуття, що ось-ось з-за пагорба виїде ковбой у широкополій шапці із пістолями на поясі…

Історичність цього місця підкріплює найдревніша автомагістраль США, славнозвісна «Роут 66» (Rout 66), яку в Штатах називають матір’ю всіх доріг. Частина «Траси 66» йде паралельно із новою магістраллю, що веде до Лас Вегаса, і є історичною пам’яткою США.

Температура у пустелі доволі висока, за 30 градусів по Цельсію, проте вологість повітря є невисокою. А тому спека не настільки відчувається, як при аналогічній температурі в Україні.

Наближаючись до Лас Вегаса якоїсь миті ми зрозуміли, що їдемо по ідеальній дорозі. Так, без перебільшення!

Склалося враження, що ми ковзаємо по маслу. Відразу порівняв із трасою «Київ-Чоп», що в Україні проклали до «Євро-2012», яку відрізками робили турки, італійці та інші. Не знаю по якій технології вони її робили, але перш ніж братися за роботу їм не зайве було б навідатися в Лас Вегас – повчитися.

Перш ніж заїхати безпосередньо на територію Вегаса, ми заскочили на заправку в пригороді, залити пального. Те, що столиця азартного бізнесу неподалік, свідчили ігрові автомати, розставлені у всіх вільних кутках магазину на заправці. І хоча ми цього й очікували, на початках це виглядало трохи дивно.

В цьому ж магазині ми натрапили на духовку, де готуються хот-доги. Кілька разів оглянувшись ми так і не знайшли їх продавця. Потім зосередившись на самих хот-догах ми допетрали, що продавця тут і не було. Відвідувачі самі їх готують, заправляють, а потім з готовим «гарячим собакою» просто йдуть на касу і розраховуються.

Хай пробачать мене прихильники здорового харчування, але скуштувавши того хот-дога я просто закохався у цей харч! Чому? А смачніших сосисок у своєму житті я просто не їв. Не повірите, вони були виготовлені із м’яса! При чому настільки смачного, що я просто закривав очі на недолугий американський хліб (у першому дописі я згадував, наскільки несмачні кондитерські вироби у США порівняно з українськими) і насолоджувався цих смаком.

За той час, що залишався у Штатах я «присів» на цей харч, і за будь-якої можливості намагався поласувати американським хот-догом. До речі, це був чи не найдешевший варіант «заморити черв’ячка», хот-дог майже всюди коштував 2 долари.

Зрештою, давайте завітаємо до Лас-Вегаса, одного з найбільших світових центрів розваг і ігрового бізнесу. Численні казино, готелі, щоденні концерти і шоу притягують туристів зі всього світу. Основні казино і готелі розташовані в центрі міста уздовж вулиці Фрімонт і бульвару Лас-Вегас, центральної вулиці міста.

Багато компаній зі світовим ім'ям вибирають саме Лас-Вегас для проведення презентацій і рекламних кампаній. Більшою мірою це забезпечено спрямованістю послуг багатьох готелів, де подібна послуга є нормою і не існує проблем при реалізації крупних проектів.

Однією з перших будівель, що зустрічаються на в’їзді в місто, є Mandalay Bay – місце, відоме кожному шанувальнику боксу. Адже саме тут відбувається багато ключових боїв елітних боксерів. Саме тут свого часу лягла не одна темношкіра щелепа під могутніми кулаками братів Кличко.

Вартість проживання в готелях Лас Вегаса є чи не найдешевшою у США, при тому, що рівень цих готелів просто шикарний. Поясню чому. У кожному готелі Вегаса є казино. Оскільки місто є столицею ігрового бізнесу, люди, які роблять цей бізнес, зацікавлені, щоб туристи залишали гроші саме у їхньому казино. Для цього вони вдалися до такого прийому: збудували шикарні готелі, проживання в яких коштує мізерні гроші, щоб люди мешкали у кімнатах їхнього готелю.

Вихід із кожного готелю – через казино. В деяких з них через це дуже важко знайти «ресепшн», елементарно, щоб поселитися. Не менш важко знайти вихід, навіть із вказівниками і картою виходів. Тут все зроблено так, щоб людина втратила відчуття часу: в кожному казино відсутні вікна та годинники! Тобто потрапляючи на ігрову територію мешканця готелю просто поглинає ігрова атмосфера.

У Лас Вегасі мені довелося побувати двічі. Так вже був спланований наш графік, що окрім запланованого екскурсійного дня наш довелося тут ще раз переночувати. Щоправда, всі дійшли висновку, що поспати можна і в Україні, тож на дослідження Вегаса ми мали 2 повноцінних ночі. Чому ночі? Бо вдень тут робити нічого. Вулиці сонні, людей небагато, місто як місто.

Із наближенням темряви Лас Вегас загоряється вогнями і перетворюється в найкрасивіше місце на планеті. Тому, що тут зібрані найвеличніші символи найпопулярніших туристичних місць світу.

Любите Париж? На головній вулиці Лас Вегаса знаходиться зменшена копія Ейфелевої башти.

Може хочете в Єгипет? Ось вам копія сфінкса і пірамід фараонів.

Як щодо Італії? Завітайте до палацу Цезаря, до Венеціанських вулиць в однойменному казино, відпочиньте біля співучих фонтанів Беладжіо.

Мріяли побачити Статую Свободи? Не потрібно їхати в Н'ю Йорк!

Таких прикладів безліч...

Ще одна фішка для затягування туристів – безкоштовні вистави.

Наприклад, біля готелю/казино «Острів скарбів» (Treasure Island) у воді розташовані два величезних кораблі, де по сценарію відбувається битва піратів із судном, наповненим файними кобітами-амазонками.

Під час вистави лунають вистріли, вибухи, здіймається такий вогонь і дим, неначе ти справді повертаєшся в історії.

В іншому готелі/казино «Цирк» (Circus) постійно відбуваються циркові вистави. Це немов величезний цирк, у якому є місце для ігрових автоматів та магазинчиків.

Кожен готель в Лас Вегасі має свою фішку, адже їхнє головне завдання – привабити до себе туристів.

Бронюючи житло в інтернеті ми робили ставку здебільшого на мотелі, адже вони дешевші, а нам,простим козакам, особлива розкіш не потрібна. У випадку з Вегасом ми серйозно промахнулися. Тут вартість мотелю фактично не відрізняється від готельної. Тільки мотель – це двохповерхова скромна будівля, а готелі мають понад 20 поверхів та є мажорними у повному розумінні.

І якщо в інших місцях за ніч проживання ми платили в середньому 60 доларів (від 40 до 80-ти), то у Лас Вегасі ця цифра є майже удвічі меншою, а рівень – на порядок вищий. Таким чином одну ніч ми провели в мотелі «Traveloge», іншу - в одній із найвищих будівель Лас Вегаса, готелі «Stratosphere».

Зважаючи на все вищеописане, ви розумієте, де ми проводили свій час – на вулиці. У місті є на що подивитися, і це розуміли не лише ми, а й тисячі інших туристів, вулиці були просто переповнені людьми різних національностей.

Між іншим, я помітив, що у Вегасі фактично не помітно поліції. На вулиці час від часу можна побачити поліцейську машину, але самих поліцаїв не видко! Це при тому, що місто переповнене людьми, і хтозна що може утнути кожен з них. Напевно, оскільки у місті так багато дозволено, у них така політика: не світитися, не втручатися – без особливої потреби.

А їх автівки стоять так, на всяк випадок, аби туристи розуміли, що хоч поліцейських і не видно, але оскільки стоять авто, значить вони десь є. Згодом я помітив, що тільки після опівночі місцеві правоохоронці з’являються на вулиці, і в особливо «активних» громадян перевіряють документи.

Відразу хочеться розповісти про те, чим Лас Вегас від інших міст США. Окрім легального ігрового бізнесу (він дозволених лише в штатах Атланта та Невада (Лас Вегас)), тут дозволено вживати алкогольні напої на вулиці. А ще у Вегасі легалізована проституція.

Пригадайте, ви точно бачили у своєму місті людей, які роздають листівки в центральній його частині. Так от, на головній вулиці столиці ігрового бізнесу кожних сто метрів можна зустріти людей, які роздають листівки (картонні, розміром з ігрову карту), на яких зображені оголені дівчата із номером телефону, переліком та вартістю послуг.

А чим ближче до ночі, тим більше подібних дівчат з’являються просто на вулицях. Тепер ви розумієте, чому Лас Вегас називають «місто гріхів». Це словосполучення – «Sin city» можна зустріти навіть на сувенірній продукції, типу магнітиків чи футболок.

Зізнаюся чесно, спробував себе на ігрових автоматах. Ні, не по тій причині, що перейнявся азартним духом казино. Просто не логічно бути в столиці ігрового бізнесу і не програти кілька баксів. Як то кажуть, це так, для галочки.

Крім казино місто знамените тим, що тут можна одружитися без попереднього оголошення, за 5 хвилин. По Лас Вегас бульварі розкидані каплички, де можна це зробити. На одній із них висіла вартість – 300 доларів. Хутко поміркувавши я вирішив не одружуватися у Вегасі.

Також у місті гріхів штовхають наркоту. Я кілька разів наштовхувався на темношкірих хлопців, які їли мене поглядом, а коли наближався до них, ті виймали з кишені «товар» і мигали очиськами, мовляв, чи не бажаю. Швидко відмовляючись я рухав від них подалі.

Також у Лас Вегасі знаходиться найбільший у світі мультимедійним екран. Він накриває собою частину вулиці Фрімонт у вигляді стелі. По ньому постійно транслюються якісь ролики, при мені показували концерт гурту Kiss. Це місце є другим за рейтингом місцем для тусовок туристів (після головної вулиці - Лас Вегас Бульвар).

Тут відбуваються концерти музичних гуртів, ходять перевдягнені кіногерої, просто на вулиці за пожертви люди демонструють свої таланти, від гімнастичних трюків до малювання художніх портретів кожному бажаючому.

Кажуть, це місто є дволиким. Одна частина Вегаса сіяє величчю, інша - потопає в бідності. Одні заробляють мільйони, інші - заледве на прожиття. В будь-якому разі, в ролі туриста це місто варто відвідати. Той, хто хоч раз побуває в Лас Вегасі, більше не зможе його забути.

Із Вегаса ми вирушили в ряд не менш цікавих, просто інакших місць. Серед них як рукотворні дива, так і справні чуда природи. Але про це - в наступному дописі. Зустрінемося наступного тижня!

пе.с. Більше фотографій - ТУТОЧКИ
пе.с.ик В допис вставила 5 копійок ВІКА :)

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає: вінегрет еталонів

2011-08-08T18:52:00.002+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
Вінегрет еталонів

Начінали ми ТУТ
Астанавілісь ВОТЗДЄСЬ
- - -
Перебуваючи у Лос Анжелесі не обов’язково відвідувати платні музеї, виставки чи інші знатні місця, аби назбирати вражень. На відміну від інших культових американських міст усі родзинки ЛА мають абсолютно відкритий доступ (звісно, не враховуючи зірок кінематографу чи знімальних павільйонів та студій).

Музей Гетті
Окремої уваги заслуговує музей Гетті. Чому? А хоча б тому, що тут на відстані витягнутої руки можна подивитися на картини Моне, Ван Гога, помилуватися зразками найкращих доробків світового мистецтва. При чому, абсолютно безкоштовно.

Музей Гетті (J. Paul Getty Museum) - найбільший художній музей в Каліфорнії. Він розташований у Лос-Анджелесі в сучасній будівлі Центру Гетті, будівництво якого обійшлося у 1,2 млрд. доларів.

Музей був заснований нафтовим магнатом Полом Гетті (1892-1976), який за життя був найбагатшою людиною світу. Гетті заповів музею багатомільярдні статки, і це зробило заклад найспроможнішим набувачем творів «старих майстрів» та античної скульптури на престижних аукціонах Лондона і Нью-Йорка.

Свого часу Гетті вів нафтові війни, знищуючи своїx суперників і примножуючи статки своєї компанії. Але наскільки він був багатим, настільки й жадібним. Про його скупість ходили легенди: Гетті не визнавав ні рідних, ні друзів, економив на їжі і на веденні домашнього господарства.

Коли злочинці в Італії викрали його онука і зажадали викуп, погрожуючи відрізали тому вуxо, Гетті й пальцем не поворухнув, щоб викупити його. Ця людина вірила у переселення душ і вважала себе реінкарнацією римського імператора Андріана Трояна - покровителя мистецтва…

Після залишеного Гетті фінансового спадку керівництво музею настільки завзято взялося за скупку полотен великих художників, що протягом 1980-х років їх звинувачували у створенні штучного ажіотажу на ринку творів мистецтва, який призвів до позамежного зльоту цін на експонати.

Колекція музею включає в себе картини великих майстрів, живопис італійської, французької, голландської шкіл, скульптури, античні вази.

Музей Гетті зведений на одному із пагорбів Лос Анжелеса. Щоб туди потрапити, потрібно сісти до спеціальних симпатичних вагончиків, які безкоштовно завозять усіх бажаючих на пагорб до музею.

На його території можна витратити пів дня навіть не помітивши плину часу: окрім великої кількості музейних будівель з експонатами, там розташований просто неймовірний сад із невеликими водоймами, чудовими рукотворними зеленими архітектурами, лавками для відпочинку.

Також звідсіля відкривається уся панорама Лос Анжелеса: все місто, як на ладоні.

Лос Анжелес Таймс
Необхідно зазначити кілька слів про цілі, з якими я приїхав до Штатів. Моє перебування у США передбачало обмін досвідом із американськими колегами, тобто відвідини їхніх провідних засобів масової інформації, участь у лекціях і на круглих столах. Довелося відвідати Південний університет Каліфорнії, а саме USC Annenberg – школу журналістики і комунікацій.

Побувати на лекціях кращих журналістів Західного узбережжя США, які працюють/працювали у відомих ЗМІ та компаніях, наприклад AOL/Patch, The Seattle Times, The Wall Street Journal, International Herald Tribune, The New York Times, BBC, National Public Radio, CNN International тощо. Особисто довелося відвідати громадські телеканали та радіостанції, газети - ось декілька з них: KQED, KCET TV, Orange County Register, Southern California Public Radio тощо.

Із цих невідомих для більшості пересічних громадян англомовних назв і абревіатур (за що перепрошую), детальніше хочеться розповісти про всесвітньо відомі бренди – газету Los Angeles Times та компанію Yahoo!.

Спочатку про LA Times. У мене особисто ця газета викликала просто шок. Ми, українські журналісти, звикли, що вітчизняні газети змушені виживати, журналісти - недоїдати і недосипати, щоб вчасно здавати свої матеріали. Змушені жити у ризику від того, що на тебе постійно хтось тисне: власник видання зі своєю політикою, представники влади, бізнесу, від усього цього страждає якісне наповнення видань (ви ж помітили, наскільки нецікавими стали регіональні газети останнім часом?).

Приємним виключенням на Рівненщині є газета «Сіті Рівне», власник якої ненавидить політику і вболіває за те, щоб його газета продукувала якісний цікавий продукт на фоні загального застою у ЗМІ. Але ми не про це.

Я заговорив про незадовільний фінансовий стан українських газет по тій причині, що у зв’язку з цим наші газетники працюють із максимально обмеженим штатом. На тій же Рівненщині багато видань в своєму колективі мають близько десяти ( і менше!) осіб і, разом з тим, випускають газети обласного рівня.

Так от, уявіть моє здивування, коли я дізнався, що в Los Angeles Times працюють… 2000 людей! Газета розташована у величезній будівлі. Щоб було зрозуміліше: уявіть собі стандартний український дев’ятиповерховий панельний будинок, у якому 144 квартири. В кожній квартирі в середньому мешкає 4 особи. Отже 144 множимо на 4 і отримуємо 576 осіб. Тепер уявіть якою має бути будівля, яку щодня відвідують 2000 працівників…

Los Angeles Times (скорочено LA Times) - одна з найбільш популярних і авторитетних газет США, вона заснована ще у 1881 році. В публікаціях першочергову увагу приділяє висвітленню подій міського життя. За тиражем посідає 4-е місце в США.

Кожен поверх в редакції належить якомусь відділу. На стінах їхніх коридорів під склом розміщені шпальти перших сторінок газети багаторічної давності. Це, фактично, історія «Лос Анжелес Таймс». В одному із коридорів мені зустрівся номер датований 1991 роком, на першій сторінці якого розміщення інформація про розпад Радянського союзу.

В архівах редакції зберігається плівка і фотографії , які робилися десятків років тому. Наприклад, нам продемонстрували авторські світлини (і негативи) із фільму «Зоряні війни» ще з 70-х років – тобто фото, які зробила LA Times ще під час зйомок легендарної кінострічки.

Також на одному із поверхів редакції стоїть прикрашена ялинка. Ми здивувалися, мовляв, Різдво вже півроку як позаду, чого вона досі тут? Виявилося, це не різдвяне дерево, а «ялинка щастя». Навіщо вона їм ми так і не зрозуміли.

Відділ кореспонденції видання виглядає як невелике віконце. Ми не повірили, що в четверту за величиною газету в США так мало пишуть. Проте таємниця цього віконечка полягала в тому, що за ним знаходиться ліфтова шахта, в якій прокручуються безліч поличок із тисячами листів.

Мене просто вбив той факт, що у LA Times є власна кухня! Так, кухня, на якій трудяться декілька поварів і готують журналістам харчі. Воно й не дивно, що рівень журналістики США вищий за наш – там фахівець думає тільки про роботу, завдяки великому штату має можливість місяцями працювати над одним матеріалом, їхні закони щодо свободи слова і доступу до інформації, на відміну від України, виконуються, і журналісти є захищеними. Вони, як дятел на дереві, шукають шкідників і видзьобують їх, тому в США здорове суспільство, газети мають авторитет.

Якщо там журналіст виявив і довів протиправні дії чиновника, він більше ніколи не буде займати місця в органах влади, а вся його родина на довгі роки буде посоромлена. В Україні, виявивши корупцію в діях провладної людини і довівши її, у відповідь отримаєш наглу посмішку чиновника, упередженість судів, правоохоронних органів і, як наслідок, закриття справи. Дехто з читачів цього не усвідомлюючи говорить, що наші газети не пишуть про те, що треба. А більшості просто не дають це робити, а ті, хто має можливість, ведуть постійні війни, які раз-по-раз виявляються програшними. Журналісти не змінять суспільство, це мають зробити люди.

Яхуу!
Під час першого тижня в США одного дня мені з колегами довелося полетіти із Лос Анжелеса до Сан Франциско, у всесвітньо відому компанію Yahoo!. Дивлячись на карту може здатися, що ці два міста знаходяться зовсім поруч. Але це візуальний обман, насправді відстань між містами близько 1000 кілометрів. Тож найкомфортнішим видом пересування є авіапереліт.

В одному із перших дописів я описував враження від трансатлантичного перельоту, від пересадок в Мюнхенському аеропорту на інших рейс, скаржачись на невиправдану і занадто пильну перевірку повітряної поліції і митного контролю. Не повірите, але щоб потрапити на літак на внутрішній рейс (переліт по території США) треба пройти значно суворіший контроль ніж на трансатлантичному рейсі (з Європи у США).

Щоб отримати попередньо зарезервований квиток довелося запихати паспорт до скандувального автомату, трохи поклацати різні кнопки і розпізнаючи вас він видавав квиток на літак. Мені цікаво, як би наші бабусі впоралися з подібним завданням. Цікаво, бо ми – молоді, заледве допетрали, не без підказок. Ось до чого дійшов рівень розвитку американців.

Під час проходження перевірок з нас навіть взуття познімали, чого не було навіть під час трансатлантичного перельоту. Американці, зі своїми постійними страхами щодо терактів, вивели рівень безпеки на такий рівень, що нам, простим українцям, було дуже важко усвідомити йог потрібність і значимість, але всі ці процедури викликали небувалий дискомфорт.

Давайте нарешті завітаємо до вищезгаданої компанії Yahoo!. Для тих, хто не знає, скажу, що Yahoo! сьогодні є однією з найбільших інтернет-компаній в світі.

Вона володіє цілою низкою популярних сервісів, включаючи другу у світі за популярністю пошукову систему (після Google), найвідоміший фотохостинг Flickr, поштову службу, новини, віджети, закладки, фінансову аналітику та багато іншого. По суті, Yahoo! сьогодні є головним конкурентом Google на ринку контекстної реклами.

А колись все почалося з того, що у 1994 році два аспіранти Стенфордського університету, Девід Філо і Джері Янг розробили простий каталог, що містить посилання на сайти в інтернеті. Згодом їхнє дітище розрослося в потужну компанію.

Потужну не лише своїми активами та 15-тисячним колективом, а й займаною територією. Yahoo! Займає цілий кампус (містечко), до якого входять багато будівель, власний спортивний майданчик для багатьох видів спорту, територія для відпочинку тощо.

В середині – безкоштовна їдальня для працівників, кімната із різними видами настільних ігор, типу футболу, хокею. Є власний сувенірний магазин, в одній з кімнат стоїть велика фіолетова корова – один із символів компанії, чи що. Також на території є великий тренажерний зал. Не подумайте, що в компанії не працюють.

Просто керівництво дбає про те, аби їхні працівники мали можливість гарно похарчуватися чи добре відпочити під час роботи, набратися нового натхнення для якісного виконання обов’язків. У нас, навіть у великих компаніях, працівники здебільшого «відпочивають» у соціальних мережах або на перекурах. Називається, відчуй різницю.

Відділи в Yahoo! поділені по країнах, адже це світова компанія, яка має філії чи не на всіх континентах. Щоправда, України там немає. Заради хохми вирішив пошукати Російський відділ. Хохма полягала в тому, що в компанію я приїхав у футболці із написом «Слава Богу, що я не москаль». Прихопив її в Україні, на всяк випадок. Хотів зробити фото біля вивіски «Russia», проте не знайшов її.

Замість епілогу
Відвідини усіх цих компаній допомогло не лише перейняти їхніх досвід роботи у сфері нових медіа (нових технологій в ЗМІ та інтернет-журналістики), а й зрозуміти між рядками, що багато чого із їхнього досвіду реалізувати на корумпованій Україні просто не можливо. Лишається сподіватися, що це - ПОКИ-ЩО.

Усі вищезгадані місця є еталоном для України. Еталоном того, як треба працювати, жити і до чого прагнути.

Оскільки в цьому дописі ми залізли на територію Сан Франциско, стає зрозуміло, що історії про Лос Анжелес вже вичерпалися. У місті Янголів я був 7 повних днів, не враховуючи вечір прильоту і ранок від’їзду. Відповідно, упродовж двох місяців на своєму блозі і на шпальтах «Сіті Рівне» я опублікував 7 дописів із серії «амерікен тріп або чого дідова коза мекає», які конкретно стосуються Лос Анжелеса.

Багато хто запитує: «До чого тут дідова коза?». Відповідаю: будьте терплячими, наприкінці цієї епопеї все стане зрозуміло. В цій назві прихована мораль усіх цих дописів.

Після тижня в ЛА частина моїх колег повернулися до Києва. А інші, серед яких і автор цих рядків, рушили в подорож західним узбережжям США по найцікавіших його місцях.

Наступні дописи буду значно динамічнішими, оскільки читач щораз відвідуватиме нові місця – як великі мегаполіси, так і невеличкі містечка, розташовані поблизу найвеличніших місць Сполучених Штатів Америки. Це буде другий розділ невидимої книги під назвою «амерікен тріп» (американська подорож).

У наступному дописі ми побуваємо в Лас Вегасі – столиці ігрового бізнесу та легалізованої проституції. Місті, яке американці називають Sin city, або ж місто гріхів.

Побачимося у Вегасі наступного тижня!

пе.с. В матеріалі використано кілька речень з Вікі
пе.с.ик. Як я і обіцяв в одному із перших дописів, ось посилання на повний фотоальбом із Лос Анжелеса

Амерікен тріп: у Venice Beach з голлівудською режисеркою

2011-08-02T17:40:00.002+03:00

Амерікен тріп: або чого дідова коза мекає
У Venice Beach з голлівудською режисеркою
Попередній допис ТУТАВО
Перший допис ТАМАГО
- -
Лос Анжелес - це місто не лише успішних людей, а й притулок мільйонів розбитих надій. Десятиліттями сюди здійснюють паломництво люди не лише з усієї Америки, а й усього світу. Чи не кожен робить це в пошуках слави, кращої долі, керований бажанням стати частиною суворої Голлівудської машини. Проте ця «машина» відкидає чи не кожного, залишаючи в своїх тенетах лише обраних. У цьому дописі я розповім про знайомство із людиною, яка змогла пристосуватися до голлівудського життя і стала частиною її кіноіндустрії.

Суботній ранок в Лос Анжелесі не передбачав нічого особливого. Від самого рання усі мої знайомі кудись розбрелися: хтось поїхав на пляж, хтось кататися на американські гірки, дехто кинувся по магазинах задля шопінгу. Це був останній день в місті Янголів, адже наступного дня наша ватага збиралася вирушити в подорож західним узбережжям США, а частина – назад до Києва.

Аби зібратися з думками, вирішив вийти з готелю і подихати ранковим повітрям. В холі на першому поверсі зустрів свою колегу – Ольгу Веснянку з «Німецької хвилі», що сиділа із загадковим виразом обличчя. «Чого чекаєш, Олю, другого приходу?» - пожартував я. «Ні, пане Сашко, Голлівудського продюсера», - гідно відповіла Оля, яка постійно називає мене «Паном Сашко». Поцікавилися про плани один одного на поточний день, і тут Оля заявила, що після запланованого інтерв’ю з продюсером по неї має заїхати місцева режисерка, яка обіцялася показати в Лос Анжелесі місця, закриті від пересічних туристів. «Давай з нами, пане Сашко! Я, ти, Максим (кореспондент журналу «Бізнес») і Лана», - мовила моя приятелька. А що тут думати? Я, певним чином, «дав з ними».

Поцікавився звідкіля дівчина з України знає режисерку з Лос Анжелеса. Все виявилося геніально просто: вищезгадана режисерка, яку звуть Лана Паршина, приїжджала на Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», в організації якого допомагала Ольга Веснянка. Та поруч із видатними особистостями не дрімала, а познайомилась і долучила Паршину до друзів у соціальній мережі Facebook. А по прибуттю до ЛА зконтактувала з нею у «Фейсбуці» й запропонувала зустрітися. Та радо погодилася.

Отже, завантажилися ми гуртом до автівки Лани Паршиної й рушили у бік океану. За словами Лани, у місце, яке шанують як зірки, так і мільйони туристів – Веніс Біч (Venice beach). Доки ми їхали Ольга Веснянка розповідала про зустріч із чи не найуспішнішим продюсером із пострадянського простору, якого звуть Ігор Лопатьонок. «Сидимо в одному закладі, я п’ю морквяний сік, Ігор щось їсть, і тут в нього телефонує мобілка. Поспілкувавшись російською, він каже мені: «Знаєш хто звонив?». Я відповідаю: «Хто?». А той: «Оля Куриленко…» (подружка Джеймса Бонда в останній Бондіаді)». Виявилось, що уся російськомовна спільнота об’єднана навколо кіноіндустрії тісно спілкується між собою, в т.ч. і зірки першої величини, такі як Міла Йовович…

Але давайте поговоримо про Лану Паршину. Як розповіла сама дівчина, колись давно вона працювала перекладачем кількох мов, позаштатним журналістом та консультантом зі зв'язків з громадськістю, але кіно було її пристрастю і вона залишила яскраву кар'єру в області кризового регулювання, щоб втілити свою мрію. Також вона навчалася Університеті штату Луїзіана.

Профіль Паршиної – документальне кіно. Хоча, як зізналася автору цих рядків, її мрія – зняти повноцінний художній фільм. Напевно, найгучнішою роботою Лани Паршиної є зйомки фільму про Світлану Аллілуєву, доньку Сталіна, що мешкала в штаті Вісконсін, адже це був ексклюзив, що викликав чималий резонанс. Після появи відеокадрів героїня фільму змінила номер телефону та місце проживання…

Подорожуючи нам довелося проїхати поблизу готелю "Каліфорнія". Так, того самого славнозвісного Hotel California, про якого написано стільки пісень! Особливо він нічим не виділяється, адже є доволі старим. Але імя і репутацію має, і вона працює на нього.

Першим місцем, куди нас привезла Лана Паршина, був готель Беверлі Вілшир (Beverly Wilshire Hotel). «І чим він особливий?» - запитаєте ви. А саме тут в президентських апартаментах проводили свій час герої Річарда Гіра та Джулії Робертс у нині культовому фільмі «Красуня». Режисерка завела нас на сходи, якими спускалася Робертс у фільмі, де ми успішно провели фотосесію. Ще б пак, не щодня доводиться опинитися по той бік телевізора!

Прибувши до вищезгаданого Веніч Біч вирішили похарчуватися. Обійшли кілька ресторанчиків, переповнених людьми, нарешті зайняли в одному з них місце. Замовили невідомий американський харч, щось типу комплексного обіду, а Ольга Веснянка вирішила потішити себе салатом. Як наслідок, той салат їли усі четверо. На цьому хочеться зупинитися детальніше. Якщо ви відвідуєте заклади громадського харчування в Україні, пригадайте, які порції вам приносили – невеличкі, такі що й не наїсися, хіба-що «перекусиш». В Штатах все навпаки, благослови, Боже, Америку!

Порція салату була розміром ледь не з відро. Те саме стосується й інших харчів, що ми купували в інших місцях упродовж перебування в США. Якщо ти платиш гроші (на їхні зарплати зовсім невеликі), то і отримуєш вдосталь. До речі, салат вартував щось близько 8-ми доларів. У нас за 8 гривень принесуть хіба-що натерту капусту, якщо пощастить, то з майонезом чи олією…

Чому Лана так прагнула показати нам Веніс Біч я зрозумів лише згодом. Це місце, здалося, живе своїми законами, адже кардинально відрізняється від усього донині баченого нами в Лос Анжелесі. На кожному кроці сувенірні лавочки та магазинчики і всілякі лохотрони для туристів.

На території стоять дівчата і хлопці, яких кличуть «народними лікарями». Вони тримають у руках великі таблички, на яких намальовані листочки марихуани, та пропонують «підкріпитися» за кілька баксів. При чому схема досить складна, при собі «трави» вони не мають, адже територією час від часу простують поліцейські, і якщо вони упіймають із наркотичною речовиною, бувати їм за гратами або, як мінімум, у поліцейському відділку. «Народні лікарі» посилають тебе до іншої людини, а інша може послати до третьої, і лише після перебіжок, перевіривши що ти «чистий», дадуть їхніх «ліків».

До речі, простуючи Венісом ми бачили, як двійко копів в’язали якогось чолов’ягу. Завалившись на того зверху правоохоронці закували порушника порядку в наручники. Чи читали вони бідолазі його права, як це роблять у фільмах, не скажу, бо вони були достатньо далеко, тож балачки через загальний гамір на Веніс Біч до нас не доносились.

Тут же знаходиться тренажерний зал під відкритим небом, який свого часу відкрив Арнольд Шварценеггер.

Навколо вештається чимало вуличних музикантів та художників.

Також на території - пам’ятник знаку Peace (Мир), з яким пов’язують себе репери і представники хіп-хоп культури.

Кілька слів про будинки на Веніс Біч. Багато з них знаходяться поруч з тротуаром, по якому щодня ходять десятки тисяч туристів. Біля будинків стоять столики, диванчики, за якими сидять мешканці зі своїми друзями. Складається враження, що достатньо ступити 2 метри в бік і ти вже сидиш у когось вдома. Дивлячись у вікна більшості будинків ти бачив що робиться там у середині. Люди не загороджуються високими парканами і товстими шторами. Деякі будинки незвичайної архітектури, а на подвір’ї одного з них стоїть величезний Будда!

Коли почало темніти, Лана повела нас до водних каналів, зроблених під Венеціанські (власне, ось чому пляж називається Веніс). По обидва боки каналу акуратні будиночки, біля деяких з них – човники. Режисерка повідала, що житло тут вартує від 2 мільйонів доларів. Дивно було рухатися вузьким тротуарчиком між будинками і каналом і бачити, як в одному будинку на кухні гадзиня розбирає якийсь пакунок, в іншому на терасі сидять трійко дядьків, які охоче привіталися тільки-но вгледівши нас. Дивно, бо в Україні власник 2-мільйонного будинку сидить за 4-метровим парканом із армією охоронців…

Сонце давно заховалося, і у нас з’явилася конструктивна пропозиція – завершити день в гарному пабі. «Якщо паб – то ірландський!» - сказала Лана Паршина під наше задоволене гудіння. Відвідали аж три. В одному не сподобалося через великий гамір, в другою випили елю, в третій поїхали, бо там є літні столики. Ірландські паби в Америці мають одну схожість: велика барна стійка, в якомусь із кутків обов’язково має грати якась музична група, і люди за відсутності місця просто п’ють пиво просто стоячи з друзями.

В одному із закладів компанія за сусіднім столиком, збираючись йти, вирішували між собою хто має заплатити за випите. Усі скинулися кредитними картками і тягнули жереб. По мірі вибуття вони все гучніше верещали від азарту, доки не залишилася картка хлопчини, який із широкою посмішкою віддав її офіціантці. Адже в Штатах безготівковий розрахунок доступний не лише у великих супермаркетах, як в Україні, а й у всіх закладах громадського харчуваннях і навіть маленьких сувенірних лавках.

Щоб потрапити в третій і останній паб у нашій програмі, нам довелося знову перенестися в кіно. Пам’ятаєте, у фільмах на вході до клубу стоять два охоронці розміром з ведмедя і час від часу запускають людей всередину. На подібних двох «ведмедиків» ми натрапили намагаючись потрапити до пабу. Вони перевірили наші документи, вміст сумок і лиш тоді запустили в середину.

Сидячи там Лана зауважила, що вартість оплаченої парковки, де ми залишили автівку, за кілька хвилин має збігти. Ми удвох рушили в бік паркінгу, аби продовжити час, адже вартість паркування становить кілька баксів, а штраф за простій або розташування авто в забороненому місці – кілька десятків доларів. На брелоку до ключів від авто я побачив, що її залізний кінь орендований. Поцікавився чому.

Лана розповіла, що в США купувати автомобілі зараз не прийнято. «Будь-яка фінансова витрата для американця – це інвестиція. Якщо він купує автомобіль, значить інвестує кошти. Але якщо ти береш нову автівку і поїздили на ній хоча б 1 день, то завтра вона вже не нова, і коштує дешевше. А значить це погана інвестиція, тож автомобілі мало купують», - пояснила Лана Паршина. За її словами, аналогічно багато хто усе життя знімає житло не маючи власного.

На цьому серія репортажів про Лос Анжелес майже завершилася. Майже, тому, що наступний допис стане останнім із міста Янголів. Насамкінець я розповім про музей Гетті, у якому кожен смертний абсолютно безкоштовно може побачити картини Ван Гога чи Моне, покататися на поїзді, прогулятися неймовірними садами та помилуватися краєвидами міста. Також ми разом побуваємо у редакції газети Los Angeles Times, де працює 2000 людей та на хвильку перенесемося в Сан Франциско в центральний офіс компанії Yahoo, будівлі якої утворюють ціле містечко.
Наступний допис вже зовсім скоро!

Пе.с. Фото люб'язно надані Ольгою Веснянкою спеціально для Блогу дядька Пола. Дякую, Олю! ;)

«Сіті» та футбольні миті

2011-08-01T12:30:00.006+03:00

На минулих вихідних відбувся міні-футбольний турнір “Stadio Cup”, приурочений до річниці розважального закладу «Стадіо Паб». В ньому взяла участь вражаюча, як для масштабів Рівного, кількість учасників – 24 команди. У цьому переліку значиться і футбольна дружина тижневика «Сіті Рівне».

Пропозицію взяти участь у футбольних баталіях підтримали відразу. Адже ми всіляко схвалюємо здоровий спосіб життя й активний відпочинок. До складу команди увійшли наші колеги, ділові партнери та просто друзі.

Рамку воріт охороняв ваш покірний слуга, в полі діяли Павло Щиглевський, Ростислав Герявенко, Віктор Степанюк, Максим Мартинюк, Слава Ігнацевич, Олег Бойчук, Сергій Ющишин та Віктор Конончук.

На першому етапі змагань ігри відбувалися у 4 групах. В кожній з них – 6 команд. Жереб відправив команду «Сіті Рівне» до так званої «групи смерті» - групи «А». Її так прозвали, оскільки нашими конкурентами до виходу у фінальну частину були команди «Сокіл Садове», що складалася із професійних футболістів, які грають на область (екс-гравці МФК «Рівне») та «Провокатор» - хлопці, які кілька останніх років вигравали цей кубок. Іншими конкурентами по групі були «Стандарт», «АвтоЛюкс» і «Кардинал» (фанати однойменного клубу).

Не стану вдаватися у подробиці всіх перепетій, скажу відразу: «Сіті Рівне» зайняла 3-тє місце в групі із 9-ма очками, а до фіналу потрапили перші дві команди. Прогнозовано ними стали «Сокіл Садове» і «Провокатор» - вони здобули по 12 очок. При чому, переможці визначилися лише в останніх матчах, і до кінця не було зрозуміло чия візьме – «Сіті» чи «Провокатора».

Організатор змагань Максим Коваль, коментуючи наш результат, зазначив: «Сказати чесно, я не очікував, що ваша команда так добре виступить. Група у вас була дуже сильна і 3 місце в ній - це зовсім не погано!».

Міні-футбольний турнір “Stadio Cup” виграла команда «Карат». У напруженій фінальній баталії хлопці здолали «Сокіл Садове».

Під час підготовки до турніру у керівництва «Сіті Рівне» з’явилася ідея: а чому б з нагоди річниці газети, яку видання святкуватиме 30 вересня (саме цього числа минулоріч вийшов перший номер тижневика), не організувати власний міні-футбольний турнір «Кубок Сіті-2011», який зробити щорічним? Запросити команди інших друкованих видань, команди від читачів, партнерів, політичних сил і навіть влади. Адже і в обласному центрі, і на Рівненщині загалом проводиться не так багато змагань подібного рівня, які спонукали б людей викинути з рук пляшку чи цигарку і взяти м’яч, просто подати приклад.

Доки ми обдумуємо всі особливості організації і проведення подібного турніру (про це повідомимо через кілька номерів «Сіті»), раджу читачам і всім бажаючим вже збирати свої команди і бути готовими заявитися на змагання. Одне можу сказати точно: до призового фонду увійдуть не лише кубки і медалі, а й чудові подарунки від наших партнерів. Залишайтеся з нами!

Амерікен тріп. Океан: «Невдача у Санта Моніці»

2011-07-25T20:45:00.008+03:00

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає

Океан: «Невдача у Санта Моніці»

Попередній допис ТУТ | Перший допис ЗДЄСЬ

Чому більшість українців щороку ставлять собі за мету відвідати море? Бо хочуть оздоровитися, відпочити і набратися нових сил. Але є ще один фактор. Якщо хоч одного разу відвідаєш море, воно вабитиме тебе знову і знову. Цей невидимий потяг у рази сильніший, коли мова йде про водойму куди більшу за море – про океан. А оскільки Лос Анжелес знаходиться на березі океану, не відвідати це місце перебуваючи у місті Янголів було просто не можливо.

Район, у якому я мешкав – Вест Голлівуд, знаходиться у 20-ти кілометрах від берегової лінії. Не подумайте, що це далеко – просто місто займає гігантську територію. Але, разом з тим, рухатися пішки, а саме піше пересування ми практикували у ЛА, було просто не розумно. Оскільки я та мої друзі ставили собі за мету побачити справжнє міське життя, закрите від поверхневого погляду пересічного туриста, до океану рушили на автобусі.

Відразу скажу, що вартість однієї поїздки є фіксованою - 1,5 долара незалежно від відстані. В автобусі потрібно мати цю суму без здачі (монети вартістю 1 цент не приймаються для оплати). Вхід здійснюється через передні двері. Біля водія розташований спеціальний автомат, де пасажир сплачує за проїзд - квиток не видається. Він має купюроприймач та дірку для вкидання монет.

Пасажир виконує необхідну процедуру та заходить до салону, а тим часом водій не відволікається на приймання грошей, давання здачі, а повністю зосереджений на дорозі. Адже він відповідає за безпеку і життя людей, яких везе. Подібні прилади мали встановити в громадському транспорті в Україні з нагоди проведення чемпіонату Європи з футболу «ЄВРО-2012» в 4 українських містах, що приймають першість, але потім реалізація цієї ідеї була скасована – економічно не вигідно…

Автобуси в Лос Анжелесі є трьох типів: жовті автобуси - вони зупиняються на кожній зупинці (за вимогою), червоні - експрес-маршрути - вони зупиняються лише через кожні 4-5 зупинок, так само за вимогою. Щоб замовити зупинку, потрібно смикнути за шнурок угорі біля вікон (заздалегідь). Зупинки, як правило, називаються перехрестями вулиць, де вони розташовані. Є третій вид автобусів – білі, невеликого розміру, називаються DASH. Вони мають дуже обмежений і короткий маршрут в межах одного району, проїзд коштує 35 центів. До речі, у вечірній час проміжки між рухом автобусів складають 20-60 хвилин.

Оскільки ми зачепили тему транспорту ЛА, то перш ніж ми наблизимося до океану, в двох словах розповім про інші види транспорту.

В метро автомати розташовано на вході, вони дають до 20 дол. решти. Приймають як готівку, так і картки. І хоча квитки на вході до метро ніхто не перевіряє, їх перевіряють часто на виході або навіть під час руху поїзда. Безквитковий проїзд, слухання гучно музики, а також вживання їжі та напоїв у транспорті може призвести до штрафу у 250 доларів. При пересадці з однієї лінії на іншу, або змінюючи напрям руху на одній і тій же лінії, або при пересадці з метро на автобус, потрібно купувати новий квиток. Якщо ви плануєте більше чотирьох подорожей на день - варто придбати денний проїзний квиток за 6 доларів.

Таксі у середньому коштує $2.70 за милю. Враховуючі великі відстані, вартість поїздки може бути у межах 50-100 доларів. З них рекомендовано дати 15 відсотків від суми на чайові. Найпоширеніші таксі BELL CAB (888 481 2345), YELLOW CAB ((877 7333305) та INDEPENDENT CAB (800 5218294).

Повернемося до наших океанів. Деякі з американських автобусів мають спеціальні відділи для велосипедів. Тобто, якщо ви рухаєтеся вулицею на велосипеді, але хочете кудись під’їхати, по прибуттю рейсового автобуса ви підходите до водія, він виходить з автобуса, відкриває багажне відділення, звідки виїжджають спеціальні кріплення для фіксації велосипеда, його туди ставлять і власник байка сідає до автобуса. Аналогічним чином потім можна забрати свій «велик».

Завантажившись до автобуса і всівшись мене зненацька захопила думка: а якщо зайде хто старенький, чи варто звільнити йому місце?А може в Америці так не роблять? Доки я про це думав, до мого приятеля, який сидів поруч, причепився якийсь місцевий чолов’яга. Його мову було важко зрозуміти і мій товариш постійно перепитував. Тоді я сказав собі: «От пощастило сісти біля дивака!». А коли за якусь мить озирнувся назад, побачив, що аналогічним чином місцеві влаштували допит іншим «нашим», що сіли позаду.

Як наслідок, виявилося, що ніякого дивацтва в цьому немає. Просто люди люблять побалакати один з одним в автобусі, а надто із туристами, яких в місті валом цілий рік. Загалом на автобусах подорожують люди невисокого соціального класу – ті, хто попри невисоку вартість автівок неспроможні придбати собі «колеса». До цього класу відносяться і психи, злочинці, бездомні та наркомани.

Упродовж перебування в Лос Анжелесі пляж на березі океану я відвідував двічі. Вперше – у районі, який називається Санта Моніка, вдруге побував на місці за назвою Веніс Біч.

До Санта Моніки нас примчав вищезгаданий автобус. На вулиці вечоріло, тож ми хутко кинулися у бік води. Адже основною метою нашого візиту було нестримне бажання зустріти захід сонця на узбережжі Тихого океану, перейнятися романтикою навіяною книжками та кінофільмами, яку давно вижила сувора буденність нашого рутинного життя... Вода в океані була дуже холодною.

Згодом нам повідали, що в кінці квітня можна купатися лише в Сан Дієго, що також у Каліфорнії. А в інших місцях у воду лізуть лише ті, хто займається серфінгом, і то в спеціальних костюмах. Але не були б українці українцями, якби не полізли у воду! Двійко наших товаришів кинули виклик величеньким океанічним хвилям та побігти борсатися у воді. Через 15 хвилин даючи дрижаків вилізли на берег під овації усіх присутніх.

Кілька слів про захід сонця… Кілька слів, бо його неможливо описати. На пляжі по периметру розкидані пари закоханих: одні сидять на покривалах, інші закутані пледами, дехто просто розсівся на піску, обійнявши свою другу половинку дивиться в далечінь. А там горизонт повільно з’їдає сонце яскраво червоного кольору, відбиваючи цей гарячий відтінок на хвилях.

Десь неподалік чути,як тихенько грають інструменти: це невеличка компанія під акомпанемент сонцю виграють мелодію, яка плавно зливається з вітром і розноситься на всі усюди. І тільки океан ритмічно перебиває цю мелодію раз-по-раз вдаряючись об берег. Тут час зупиняться. Проблеми зникають. Залишається тільки ти – сам на сам із своїми думками.

Тут свідомість завмирає, і лише за кількадесят хвилин ти здригаєшся від відчуття прохолоди: сонце відправилося на відпочинок, а йому на зміну прийшов легкий вітерець, закутуючи закоханих щільніше у їхні пледи та піднімаючи з піску зачарованих туристів з України. Це була одна з найвеличніших миттєвостей у Сполучених Штатах.

Однією із особливостей Санта Моніки є той факт, що тут закінчується матір всіх доріг – перша автомагістраль США, легендарна траса «Роут 66», про яку знято безліч фільмів і пов’язано чимало історій. Її кінець впирається у пірс, на якому знаходяться сувенірні лавки, атракціони, заклади громадського харчування. До одного з них вирушила і українська братія.

- Йдемо в Bubba Gump, - вигукнув хтось із наших під схвальне гудіння інших.

- А що це? – Спитав я.

- Ти не знаєш Bubba Gump?! – Тієї ж миті відчитали мене. – Фільм «Форест Гамп» дивився?

Відповів, що так, аде достеменно навіть сюжет не пам’ятаю. За секунду мені вже в деталях розповідали про те, як Форест бігав у фільмі в чому сенс стрічки. Виявилося, що Bubba Gump – це заклад, присвячений цьому фільму, і що усі фанати кінострічки просто зобов’язані у ньому побувати. А оскільки у нашій ватазі таких була переважна більшість, довелося покірно схиливши голову почимчикувати до цього місця разом з усіма.

Виявилось, потрапити до Bubba Gump не так просто. Там постійно безліч туристів, тож щоб застати вільний столик, необхідно записуватися. «Запишіть компанію із шести осіб на ім’я Олег», - попрохали ми на місці. Сіли чекати. Через 20 хвилин чуємо, оклик: «Оуен! Оуен!». Дивно було те, що при цьому дивилися на нас. І тільки за пів хвилини ми допетрали, що Олег перекрутили на Оуен, і що звільнився столик для нашої компанії.

Зайшли, сіли, і доки мої товариші роздивлялися дивне меню у формі ракетки для настільного тенісу, я моніторив поглядом зал. Всюди веселощі, чути різні мови, офіціанти всі із великими біцепсами та посмішками на «32 зуба». І тут мені у вічі потрапило дещо неймовірне.

У першому дописі із циклу «Амерікен тріп» я писав, що в Сполучених Штатах мені не сподобалися лише дві речі: їхні жахливі кондитерські вироби та негарні дівчата. Так от, оглядаючи зал я побачив першу і єдину симпатичну американку! Це була офіціантка Bubba Gump. Певна річ, я одразу звернув на це увагу нашої компанії. Один із товаришів, учасник описаної в попередньому дописі «Пригоди на Беверлі Хілз» (той що «має дівчину в Україні»), почав її підпільно фотографувати під схвальні підтакування інших. Я настільки задивився на кралю, що незчувся, як та повернулася і втупилася у мене поглядом. Від несподіванки я показав їй українські «32», сповзши по дивану розплився в посмішці. Те саме отримав у відповідь.

Тим часом мій товариш продовжував її фотографувати явно захопившись цією справою. Дивлячись у наш бік вона побачила людину з фотоапаратом, яка дивиться на неї (не фотографує) і підійшла до нас.

- Давай я з тобою сфотографуюсь! – Посміхаючись випалила американка моєму товаришу.

- Еееее… - відповів Тарас тицяючи на мене пальцем. Він не очікував такого розвитку подій, і оскільки саме я звернув увагу на вроду дівчини, той почав сватати її до мене. Цей жест американська красуня сприйняла зі здивуванням, адже Тарас її фотографував і цим самим, на її думку, проявляв зацікавленість її персоною. Але дівчина покірно рушила до мене і почала тискати мене посміхаючись на камеру. Ех, ось вона американська безпосередність!

Виявилось, дівчину звуть Лорен. Після фотосесії зі мною, я відправив її до вищезгаданого Тараса. і забравши у нього фотоапарат наробив їм двом чудових знімків. Тут несподівано дівчину покликали, і вона віддалилася. І доки ми розмовляючи обсмоктували її кісточки та чудові креветки із місцевим пивом, так само несподівано наша Лариска знову повернулася до нашого столика. «Візьми її телефончик!» - жартуючи сказав я по-українські Тарасу, який явно відчував себе не в своїй тарілці через пильні погляди та широку посмішку Лорен у його бік.

«А ви є на Фейсбуці?» - несподівано видав Тарас американці. Лариса відповіла схвально, але свою адресу не дала, натомість попрохала Тарасову, запевнивши, що сама долучить його до списку друзів. Тієї ж миті запропонувала показати їй ті знімки, які вийшли на фотоапараті. Гортаючи спочатку подивилася фото із Тарасом, потім ті, що зі мною, а потім випадково натрапила на підпільну фотосесію, яку Тарас влаштував їй коли та цього не бачила. «Ти що мене підпільно фоткав?!» - голосно запитала Лорен. «Еееееее!..» - злякано відповів Тарас шукаючи що відповісти. Лорен, пильно дивлячись на нашого козака несподівано розпливлася в посмішці і видала фразу, від якої у нас роти повідкривалися.

«Я закінчую через 15 хвилин!» - мовила американська Лариска українському Тарасику і відійшла. Хлопець почав знервовано тарабанити пальцями по столі, а ми – вітати його з неймовірною вдачею. Адже це трапилося відразу після розчарувань, які принесла «Пригода на Беверлі Хілз», тож явна пропозиція американки провести час разом після роботи виглядала гарною перспективою на вечір.

З кожною хвилиною, яка стікала, нервове напруження в компанії зростало. Тарасик скиглив питаючи, що з нею робити і що в нього «з собою тільки 60 баксів». Ми відповідали, що під носом пляж і океан, по якому можна добре погуляти та роззнайомитися з кралею. В результаті Тарас не витримав і попрохав, що ми поїхали не чекаючи Лариску. «Вона додасть мене в Фейсбуці», там спишемось і іншим разом погуляємо», - аргументував Тарас. Ми поїхали…

Після цього вечора подія отримала назву «Невдача у Санта Моніці». Невдача тому, що… у соціальній мережі Facebook Тараса так ніхто і не додав. Наступного дня ми гуртом шукали його Лариску, але так і не знайшли. А можливості ще раз відвідати саме цей пляж так і не випало. .. Ех, проґавив дехто своє щастя!

Із Bubba Gump до готелю їхали на таксі. Таксист виявився вірменом, який розуміє російську мову. Він розповів нам, що у Лос Анжелесі дуже багато таксистів з Вірменії. А також повідав, що в місті Янголів йому не подобається, але він змушений тут жити, бо це хоч якась перспектива у порівнянні з його батьківщиною…

Як вже згадувалося, океанське узбережжя я відвідував двічі. Друга пляжна історія про те, як я та двоє моїх колег увесь день «тусили» на пляжі із… Голлівудською режисеркою. Але про це – у наступному дописі!

пе.с. В матеріалі використані інструкції, сформульовані Євгеном Федченком, очільником Могилянської школи журналістики. Висловлюю щиру вдячність автору!

пе.пе.с Славнозвісний Тарасик після прочитання заперечив викладені тут події зауваживши, що "в Лариски потім появились якісь ще справи й вона сказала що не може піти з нами вже... так що нєнада" (с)
Ну, ненада так ненада :)

Пошилися в «атомники»: дубль третій

2011-07-19T16:09:00.002+03:00

Неочікуваною виявилася для рівненських журналістів минула середа. Кожен представник ЗМІ отримав сповіщення у вигляді телефонного дзвінка щодо необхідності термінової появи у Рівненському обласному академічному музично-драматичному театрі. Кожен, хто був задіяний у благодійному проекті – виставі Марка Кропивницького «Пошилися в дурні».

Після того, як 14 і 20 червня журналісти, серед яких і автор цих рядків, двома виставами в облмуздрамтеатрі у Рівному зібрали аншлаг, і як наслідок виручили 70 тисяч гривень на лікування онкохворих дітей, проект «Пошилися в дурні» було прикрито, а склад розпущено. Пригадується, як перед цими виставами журналісти говорили: «Ну коли вже це все закінчиться!». А коли закінчилось, сумували: «Невже ми ніколи більше не зберемося в складі акторської команди?».

Справді, на ту мить ми – актори і ті, хто нам допомагав, чітко знали, що в рамках проекту планувалося дати лише дві вистави. Коли ж минулого тижня нас усіх запросили до театру, внутрішній світ кожного стрепенувся: невже знову вийдемо на сцену?

Того ж вечора провели репетицію, аби з’ясувати чи не забули слова, дії на сцені. Один з акторів через роботу не зміг відвідати репетицію, тож наступного дня виходив на сцену після кількатижневої паузи. Складність була ще й в тому, що сцена була не рідна рівненська, - наша трупа вирушила в гастролі до міста атомників Кузнецовська.

Вистава відбулася у четвер. На початках «атомна» публіка видалася більш сонливою, ніж рівненська. Адже не реагували на ті стовідсоткові мізансцени, які у рівненського глядача викликали шквал оплесків. Лише на 2-й дії мешканці «кузні» прокинулися, почала розуміти жарти і всі тонкощі ситуацій, у яких раз-по-раз опинялися герої на сцені, і, як наслідок, вистава завершилася довгими аплодисментами.

Під час благодійної вистави у Кузнецовську цього разу для маленьких пацієнтів онкогематологічного відділення Рівненської обласної дитячої лікарні зібрали 35 тисяч гривень. У Кузнецовську комедію «Пошилися в дурні» зіграли на сцені палацу культури РАЕС імені Лесі Українки. Цьому посприяв перший заступник голови облдержадміністрації Анатолій Юхименко.

В результаті продажу запрошень, а також завдяки благодійним скринькам вдалося зібрати 35 тисяч гривень. Їх отримає онкогематологічне відділення обласної дитячої лікарні, де нині перебуває 19 дітей. Загалом упродовж 3-х вистав журналісти зібрали вже 105 тисяч гривень. І, якщо знайдуться люди, які організують журналістам-акторам можливість зіграти ще, я впевнений: жоден із нас від такої можливості не відмовиться. Адже ми робимо це не лише задля власного задоволення, а, в першу чергу, із святою метою – допомагаємо малечі.

В якості довідки: На Рівненщині вже протягом року під патронатом очільника області триває акція зі збору коштів на лікування онкохворих дітей «Подаруй можливість жити». Грошима ділилися посадовці, освітяни, медики, силовики, журналісти. Загалом спільними зусиллями вдалося зібрати понад 400 тисяч гривень. Тепер до цієї справи долучилися й атомники.

Допомогти онкохворим можуть усі охочі, скориставшись розрахунковим рахунком - 35425001001200 в ГУДКУ в Рівненській області; МФО 833017; ЗКПО 03067009 для надання благодійних внесків на лікування дітей онкогематологічного відділення Рівненської обласної дитячої лікарні.

Фотки Юрія Дюга. Більше фоток ТУТ