четвер, 15 грудня 2011 р.

Як я колекціонував фото з зірками, або Проповідь про пріоритети

Було в мене свого часу особливе хобі: доки хтось колекціонував магнітики чи марки, я наповнював спеціальний альбом фотографіями із зірками спорту та шоу-бізнесу. Ну про що ще міг мріяти юнак, якому тільки-но стукнуло двадцять, як про те, щоб сфотографуватися з тьотями-дядями з телевізора, навколо яких згуртувалося багатомільйонне військо фанатів.
Чи то для самоствердження, чи то для того, щоб довести, що здатен на більше, почав я брати штурмом кожного представника шоу-бізнесу, який відвідував м. Рівне і не тільки. В цьому дописі я хочу поділитися спогадами про те, як протягом менш ніж 2 років в моїй колекції опинилося 40 фотографій із «великими світу цього» і розповісти чому згодом відмовився від цього хобі.

Отож, все розпочалося з хлопців із гурту «Танок на майдані Конго». Сказати чесно, на той час творчість Фоззі та Фагота (учасників ТНМК) мені дуже імпонувала, і не прийти на їхній концерт в самому серці міста з мого боку було б нерозважливо.

Тоді я працював журналістом рівненського обласного друкованого ЗМІ. Користуючись «службовим становищем» за кілька годин до концерту я підійшов до сцени, знайшов менеджера гурту й домовився про акредитацію від мого видання. За якийсь час до цього один мій приятель почувши, що я збираюся бути на виступі ТНМК за сценою, назойливо вчепився, щоб я його провів з собою. Тож несвідомо я відкрив одну схему, якою потім користувався 2 роки.

А саме, проводив когось із своїх знайомих в «святую святих» під виглядом фотографа. Адже, коли домовляєшся про перебування за сценою, менеджер будь-якого виконавця уявляє, що із журналістом прийде ще якийсь дядько із здоровенним фотоапаратом. Коли ж перед концертом з’являється журналіст, а з ним якась особа із «мильницею», в суєті, що зазвичай панує перед початком виступу, на цих двох добродіїв ніхто не звертає уваги. Головне володіти двома ключовими навичками –  бути нагло впевненим у собі і вміти імпровізувати.

Йдучи на концерт «танків» я ще не уявляв, що фото з ними викличе у мене бурхливе бажання фотографуватися з їхніми колегами по сцені у майбутньому. Пам’ятаю, по завершенню концерту я зайшов до їхньої гримерки (нею слугувала палатка), де Фоззі пив вино. Представившись я попрохав його вийти назовні для смачного фото на згадку. Ще мить, і я вже стою плечем до плеча з музикантом й усвідомлюю, як багато прихильників гурту зараз воліли б опинитися на моєму місці.
Мені, як їхньому шанувальнику, здалося, що нарешті настала мить, коли я можу впевнено заявити, що прожив життя не даремно. Зараз це здається так наївно і трохи по-дитячому, але тоді в моєму мозку робилося казна-що: я відчував себе на Сьомому небі від щастя, відчував, що зіниці моїх очей розширилися до небувалих меж. Я був під кайфом, під емоційним кайфом, на який підсів аж на 2 роки. За якусь мить з Фоззі сфотографувався і мій товариш, а за хвилину цю процедуру ми повторили і з іншим учасником гурту – Фаготом.
Все скінчилося. Натішившись цими фото я почав відвідувати й інші заходи, на деякі з них потрапляв за вищеописаною схемою. Тоді я збагнув, що якщо вже є доступ до тіл, чому б не перетворити це на хобі і не почати колекціонувати світлини?

Цікавить, яке фото із колекції вважаю найціннішим? Ем… Фото із вокалістом гурту «ДДТ» Юрієм Шевчуком. Культова група, культовий співак. Пам’ятаю на його концерті поруч зі мною скакав-танцював вокаліст гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук. Стоячи на одному квадратному метрі ми разом горланили пісню «Это всё что останеться после меня». Звісно, фото з цим добродієм також у мене є. При чому, за ці 2 роки в мене була можливість сфотографуватися з ним 5 разів! Але галочка навпроти його прізвища вже була, а це означає, що пан-виконавець як суб’єкт для фото вже був нецікавим.
 Самого ж Юрія Шевчука я упіймав біля автобуса гурту. Після того, як зробили фото, до вокаліста «ДДТ» підбіг табун молодих фанатів, а за ними підійшло й кілька шанованих рівнян. Зокрема, як зараз пам’ятаю, директор служби таксі «1501» Олег Поліщук висловлював свої шанування Юрію Шевчуку і подарував тому календарик із символікою служби… Але ми не про це.

Кілька слів хочеться сказати про Альону Вінницьку. Найголовніше враження від неї, окрім, звісно, чаруючої вроди – її простота. Я не був на її концерті, але мав нагоду поспілкуватися на прес-конференції, яка відбувалася в одному із рівненських музичних магазинів. Тоді мені було складно усвідомити, що сексапільна брюнетка з телевізора може на рівних спілкуватися зі звичайними людьми, бути настільки дипломатичною.

Коли перед об’єктивом камери я по діловому склав руки, Вінницька зробила це мені в такт, після чого дзвінко сміючись висловила впевненість, що це фото вийде незабутнім. Це був один із небагатьох випадків, коли в присутності дівчини мої щічки покрилися рум’янцем:)

Рум’янець від сміху з’явився й після зустрічі із Кузьмою Скрябіним. Чолов’яга не лише на екрані грає роль веселуна-шаленця, у нього по життю весела вдача. Він те і діло, що відпускав вульгарні жарти про кулькову ручку, самовдоволення чоловіків та матюкався. За 2 хвилини спічу шоумен так навантажив мозок, ніби ми спілкувалися хвилин двадцять.
Курйоз трапився із Віталієм Козловським. На його концерті я був із колегою-журналістом. Ми з ним домовилися, що я погоджую питання з акредитацію на захід і маю подбати про організацію інтерв’ю зі співаком, а той готує питання і власне пише матеріал. Коли концерт скінчився, турнікети, що огороджувати сцену, прорвали юні прихильники співака. Козловський ледве встиг сховатися в авто.

В цьому хаосі, стоячи біля автомобіля з номерами «Шекспір», я вхопив менеджерку Віталія, і нагадуючи про домовлене інтерв’ю підійшов до дверцят біля водія, де стояв мій колега, що мав здійснити спілкування із зіркою. Неочікувано менеджер відчинила дверцята і буквально впихнула мене в салон авто до Козловського, що сидів на задньому сидінні.

Я негайно очманів, оскільки до інтерв’ю готувався мій колега. Пояснювати Козловському, що говорити з ним маю не я, я не мав ні часу, ні права, оскільки по шклі автомобіля йорзали руки збуджених фанаток, і для спічу із виконавцем я мав лиш кілька хвилин. Не розгубився. Не знаю звідки, в голові з’явилося безліч смачних нестандартних питань, і 5 хвилин спонтанного інтерв’ю пройшли дуже цікаво та невимушено.
Я потім жартував, що в мене просто  не було часу злякатися :) Реально так і було. Ось вона, велика сила імпровізації. До речі, інтерв’ю вийшло в моєму традиційному стилі: зі сканованою папірякою, на якій я, зазвичай, в інтерв’юйованих зірок вимагаю написати побажання та намалювати автограф для читачів.

В моїй колекції є також і дещо «нестандартний експонат». Мова йде про всім відому нині покійну бабу Параску – героїню Помаранчевої революції. Довелося якось сонячного дня посидіти із журналістами на майдані Незалежності в Києві. Сидимо, бачу, якийсь шумок піднявся в кільканадцяти метрах від нас. Підійшов, питаю в когось, мовляв, що тут таке. Відповідають, що ось, баба Параска балакає з людьми. Підійшов я до неї, побажав доброго здоров’я, побалакали, коли запропонував сфотографуватися, та радо погодилась, а після того, як фотограф «клацнув», баба Парася так вчепилась в талію, що ледве звільнився :)
На концерті Ірини Білик я ходив із фотоапаратом перед сценою, «клацав» її виступ. По закінченню пішов за сцену, де артистка саме роздавала автографи на своїх дисках. Коли побачила мене, зупинила автограф-сесію і видала фразу: «О, вот он вы, мужчина в очках, я вас запомнила! Мне нравятся когда мужчины носят очки». Певно що я смачно зніяковів, але лиш на мить, бо за секунду вже самовдоволено фотографувався із зіркою.

Одна з пам’ятних історій пов’язана з олімпійською чемпіонкою Іриною Мерлені. Беручи участь в конференції з питань гендерної рівності, що проходила в в Києві, посеред заходу до зали тихенько зайшла якась дівчина, яка обличчям здалася мені схожою на Памелу Андерсон. Запитав у когось хто це, відповіли, що це греко-римська борчиня Ірина Мерлені. Її ім’я тоді було на слуху, після перемоги на Олімпіаді в Афінах спортсменка часто фігурувала в різних інтерв’ю, опитуваннях тощо.

Коли конференція завершилася, настала мить, яку я сам для себе назвав «Пан або пропав». Колега, що був зі мною на заході, знав про моє хобі, тож підзадорював підійти до Мерлені. Набравшись сміливості, я зробив це. І зробив не лише фото. Я взяв в Ірини Мерлені… мобільний номер телефону :)
Рівно через місяць домовився з нею про зустріч, приїхав з Рівного до Києва, у п’ятницю о шостій вечора ми сіли на диванчику в Національному олімпійському комітеті України (це місце для зустрічі вибрала Мерлені), і молоденький кореспондент з провінційного міста записав повноцінне інтерв’ю із людиною, яка давно перестала бути просто спортсменкою, натомість була публічною авторитетною особистістю.

Згодом в моєму житті настав етап, коли я перестав бігати за зірками, а доля сама почала приводити їх до мене. Так так, я не жартую. Одного дня мені запропонували провести перс-конференцію для гурту «Тартак», перед їхнім концертом.
Одне діло мати спілкування кілька хвилин, інша справа – кільканадцять. Пригадуєте, я писав, що ці фото, зустрічі із зірками – це наркотик. Так от прийшов час збільшувати дозу. Після Сашка Положинського були і «Мед-Хедз», і велетні російського рок-ен-ролу «Містер Твістер», а згодом, зважаючи на досвід модераторства, навіть довелося провести прес-конференцію для політика Сергія Тігіпка перед щільно заповненим регіональними і столичними журналістами залом…

Не можу не зазначити, що упродовж цього невгамовного процесу здійснилася одна моя мрія – зустріч з кумиром. Мені ніколи не подобалось слово «кумир», та й Біблію я читав і знаю, що зле заводити собі кумирів. Але от з юнацьких років у мене була особистість, якою я захоплювався. Ні, мова не піде про якогось артиста. Моїм кумиром був футболіст Сергій Ребров.
І коли той завітав до Рівного на дитячий футбольний турнір  «Кубок майбутніх чемпіонів», на прес-конференції за його участю я перший вистрибував з питаннями до спортсмена, а згодом й отримав таке жадане фото на згадку.

Потім, на якомусь етапі, мій інтерес до цього просто згас. Отак, в одну мить. Мені запропонували організувати й провести прес-конференцію з гуртом «Гайдамаки» - я відмовився. Прийшло усвідомлення того, що мені це більше не цікаво. Це відчуття можна порівняти із батарейкою, яка довго заряджалася (2 роки), зарядилася, і більше цього не потребує.

Дивлячись на своє обличчя на цих фото, я помітив, що його вираз змінився. На перших знімках стояв очманілий від щастя хлопчина, на останніх – не зрозуміло хто з ким фоткається: я з ними, чи вони зі мною (кажу це відкидаючи скромність, підтверджую світлинами).
Перші знімки
Останні знімки
Минулоріч возив вечеряти гурт «Бумбокс» в заклад відомий у Рівному як «Колиба». Повіз їх через центр Рівного, керований бажанням показати хлопцям центр міста, а не бридку об’їздну дорогу, забувши, що рух великогабаритного транспорту в місті не вітається. За що хлопакам спритний «даівець» тут же намалював штраф...

Фото з «Бумбоксом»? Ні, не цікавило. Спілкування з «Бумбоксом» - так, це новий рівень. Лиш за останній місяць міг додати до колекції Сергія Бабкіна, гурти «О’Торвальд» і «Табула Раса». Але знаєте що? Та не в цьому щастя.

Цей допис адресується тим, хто в інтернеті із захопленням відгукується про ці фото. Я ставив собі мету і досягав її. Але тоді я ще не вмів правильно визначати приорітети. Друзі, ставте собі за мету щось куди більш суттєве, і досягайте цього. Думайте про своє майбутнє. Вам здається щось неможливим? Все можливо! Вважаєте, що неможливо сфотографуватися з Олександром Пономарьовим чи Ані Лорак будучи простим хлопцем? Та ні, ось, дивіться – головне вірити. Кожен здатний на більше!

І не забудьте взяти на озброєння дві речі – наглу впевненість у собі і вміння імпровізувати. І колись з-під ваших пальців чи з ваших вуст з’явиться схожа розповідь - в натхнення іншим!

пе.с.  Повний альбом вищезгаданих світлин ТУТ. Фото не підписані, але більшість осіб й так представлення не потребують :)

1 коментарі:

mrbigstar сказав...

жизнєно

Дописати коментар

Про мене ;)

Моє фото
Журналіст, блоггер, адмін найбільшої спільноти м.Рівне у ВК "Типове Рівне"
 
Передрук матеріалів ЛИШЕ за погодження з автором або за умови наявності гіперпосилання на "Блог дядька Пола"