Було в мене свого часу особливе хобі: доки хтось колекціонував магнітики чи марки, я наповнював спеціальний альбом фотографіями із зірками спорту та шоу-бізнесу. Ну про що ще міг мріяти юнак, якому тільки-но стукнуло двадцять, як про те, щоб сфотографуватися з тьотями-дядями з телевізора, навколо яких згуртувалося багатомільйонне військо фанатів.
Чи то для самоствердження, чи то для того, щоб довести, що здатен на більше, почав я брати штурмом кожного представника шоу-бізнесу, який відвідував м. Рівне і не тільки. В цьому дописі я хочу поділитися спогадами про те, як протягом менш ніж 2 років в моїй колекції опинилося 40 фотографій із «великими світу цього» і розповісти чому згодом відмовився від цього хобі.
Отож, все розпочалося з хлопців із гурту «Танок на майдані Конго». Сказати чесно, на той час творчість Фоззі та Фагота (учасників ТНМК) мені дуже імпонувала, і не прийти на їхній концерт в самому серці міста з мого боку було б нерозважливо.
Тоді я працював журналістом рівненського обласного друкованого ЗМІ. Користуючись «службовим становищем» за кілька годин до концерту я підійшов до сцени, знайшов менеджера гурту й домовився про акредитацію від мого видання. За якийсь час до цього один мій приятель почувши, що я збираюся бути на виступі ТНМК за сценою, назойливо вчепився, щоб я його провів з собою. Тож несвідомо я відкрив одну схему, якою потім користувався 2 роки.
А саме, проводив когось із своїх знайомих в «святую святих» під виглядом фотографа. Адже, коли домовляєшся про перебування за сценою, менеджер будь-якого виконавця уявляє, що із журналістом прийде ще якийсь дядько із здоровенним фотоапаратом. Коли ж перед концертом з’являється журналіст, а з ним якась особа із «мильницею», в суєті, що зазвичай панує перед початком виступу, на цих двох добродіїв ніхто не звертає уваги. Головне володіти двома ключовими навичками – бути нагло впевненим у собі і вміти імпровізувати.
Йдучи на концерт «танків» я ще не уявляв, що фото з ними викличе у мене бурхливе бажання фотографуватися з їхніми колегами по сцені у майбутньому. Пам’ятаю, по завершенню концерту я зайшов до їхньої гримерки (нею слугувала палатка), де Фоззі пив вино. Представившись я попрохав його вийти назовні для смачного фото на згадку. Ще мить, і я вже стою плечем до плеча з музикантом й усвідомлюю, як багато прихильників гурту зараз воліли б опинитися на моєму місці.
Мені, як їхньому шанувальнику, здалося, що нарешті настала мить, коли я можу впевнено заявити, що прожив життя не даремно. Зараз це здається так наївно і трохи по-дитячому, але тоді в моєму мозку робилося казна-що: я відчував себе на Сьомому небі від щастя, відчував, що зіниці моїх очей розширилися до небувалих меж. Я був під кайфом, під емоційним кайфом, на який підсів аж на 2 роки. За якусь мить з Фоззі сфотографувався і мій товариш, а за хвилину цю процедуру ми повторили і з іншим учасником гурту – Фаготом.
Все скінчилося. Натішившись цими фото я почав відвідувати й інші заходи, на деякі з них потрапляв за вищеописаною схемою. Тоді я збагнув, що якщо вже є доступ до тіл, чому б не перетворити це на хобі і не почати колекціонувати світлини?
Цікавить, яке фото із колекції вважаю найціннішим? Ем… Фото із вокалістом гурту «ДДТ» Юрієм Шевчуком. Культова група, культовий співак. Пам’ятаю на його концерті поруч зі мною скакав-танцював вокаліст гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук. Стоячи на одному квадратному метрі ми разом горланили пісню «Это всё что останеться после меня». Звісно, фото з цим добродієм також у мене є. При чому, за ці 2 роки в мене була можливість сфотографуватися з ним 5 разів! Але галочка навпроти його прізвища вже була, а це означає, що пан-виконавець як суб’єкт для фото вже був нецікавим.
Самого ж Юрія Шевчука я упіймав біля автобуса гурту. Після того, як зробили фото, до вокаліста «ДДТ» підбіг табун молодих фанатів, а за ними підійшло й кілька шанованих рівнян. Зокрема, як зараз пам’ятаю, директор служби таксі «1501» Олег Поліщук висловлював свої шанування Юрію Шевчуку і подарував тому календарик із символікою служби… Але ми не про це.
Кілька слів хочеться сказати про Альону Вінницьку. Найголовніше враження від неї, окрім, звісно, чаруючої вроди – її простота. Я не був на її концерті, але мав нагоду поспілкуватися на прес-конференції, яка відбувалася в одному із рівненських музичних магазинів. Тоді мені було складно усвідомити, що сексапільна брюнетка з телевізора може на рівних спілкуватися зі звичайними людьми, бути настільки дипломатичною.
Коли перед об’єктивом камери я по діловому склав руки, Вінницька зробила це мені в такт, після чого дзвінко сміючись висловила впевненість, що це фото вийде незабутнім. Це був один із небагатьох випадків, коли в присутності дівчини мої щічки покрилися рум’янцем:)
Рум’янець від сміху з’явився й після зустрічі із Кузьмою Скрябіним. Чолов’яга не лише на екрані грає роль веселуна-шаленця, у нього по життю весела вдача. Він те і діло, що відпускав вульгарні жарти про кулькову ручку, самовдоволення чоловіків та матюкався. За 2 хвилини спічу шоумен так навантажив мозок, ніби ми спілкувалися хвилин двадцять.
Курйоз трапився із Віталієм Козловським. На його концерті я був із колегою-журналістом. Ми з ним домовилися, що я погоджую питання з акредитацію на захід і маю подбати про організацію інтерв’ю зі співаком, а той готує питання і власне пише матеріал. Коли концерт скінчився, турнікети, що огороджувати сцену, прорвали юні прихильники співака. Козловський ледве встиг сховатися в авто.
В цьому хаосі, стоячи біля автомобіля з номерами «Шекспір», я вхопив менеджерку Віталія, і нагадуючи про домовлене інтерв’ю підійшов до дверцят біля водія, де стояв мій колега, що мав здійснити спілкування із зіркою. Неочікувано менеджер відчинила дверцята і буквально впихнула мене в салон авто до Козловського, що сидів на задньому сидінні.
Я негайно очманів, оскільки до інтерв’ю готувався мій колега. Пояснювати Козловському, що говорити з ним маю не я, я не мав ні часу, ні права, оскільки по шклі автомобіля йорзали руки збуджених фанаток, і для спічу із виконавцем я мав лиш кілька хвилин. Не розгубився. Не знаю звідки, в голові з’явилося безліч смачних нестандартних питань, і 5 хвилин спонтанного інтерв’ю пройшли дуже цікаво та невимушено.
Я потім жартував, що в мене просто не було часу злякатися :) Реально так і було. Ось вона, велика сила імпровізації. До речі, інтерв’ю вийшло в моєму традиційному стилі: зі сканованою папірякою, на якій я, зазвичай, в інтерв’юйованих зірок вимагаю написати побажання та намалювати автограф для читачів.
В моїй колекції є також і дещо «нестандартний експонат». Мова йде про всім відому нині покійну бабу Параску – героїню Помаранчевої революції. Довелося якось сонячного дня посидіти із журналістами на майдані Незалежності в Києві. Сидимо, бачу, якийсь шумок піднявся в кільканадцяти метрах від нас. Підійшов, питаю в когось, мовляв, що тут таке. Відповідають, що ось, баба Параска балакає з людьми. Підійшов я до неї, побажав доброго здоров’я, побалакали, коли запропонував сфотографуватися, та радо погодилась, а після того, як фотограф «клацнув», баба Парася так вчепилась в талію, що ледве звільнився :)
На концерті Ірини Білик я ходив із фотоапаратом перед сценою, «клацав» її виступ. По закінченню пішов за сцену, де артистка саме роздавала автографи на своїх дисках. Коли побачила мене, зупинила автограф-сесію і видала фразу: «О, вот он вы, мужчина в очках, я вас запомнила! Мне нравятся когда мужчины носят очки». Певно що я смачно зніяковів, але лиш на мить, бо за секунду вже самовдоволено фотографувався із зіркою.
Одна з пам’ятних історій пов’язана з олімпійською чемпіонкою Іриною Мерлені. Беручи участь в конференції з питань гендерної рівності, що проходила в в Києві, посеред заходу до зали тихенько зайшла якась дівчина, яка обличчям здалася мені схожою на Памелу Андерсон. Запитав у когось хто це, відповіли, що це греко-римська борчиня Ірина Мерлені. Її ім’я тоді було на слуху, після перемоги на Олімпіаді в Афінах спортсменка часто фігурувала в різних інтерв’ю, опитуваннях тощо.
Коли конференція завершилася, настала мить, яку я сам для себе назвав «Пан або пропав». Колега, що був зі мною на заході, знав про моє хобі, тож підзадорював підійти до Мерлені. Набравшись сміливості, я зробив це. І зробив не лише фото. Я взяв в Ірини Мерлені… мобільний номер телефону :)
Рівно через місяць домовився з нею про зустріч, приїхав з Рівного до Києва, у п’ятницю о шостій вечора ми сіли на диванчику в Національному олімпійському комітеті України (це місце для зустрічі вибрала Мерлені), і молоденький кореспондент з провінційного міста записав повноцінне інтерв’ю із людиною, яка давно перестала бути просто спортсменкою, натомість була публічною авторитетною особистістю.
Згодом в моєму житті настав етап, коли я перестав бігати за зірками, а доля сама почала приводити їх до мене. Так так, я не жартую. Одного дня мені запропонували провести перс-конференцію для гурту «Тартак», перед їхнім концертом.
Одне діло мати спілкування кілька хвилин, інша справа – кільканадцять. Пригадуєте, я писав, що ці фото, зустрічі із зірками – це наркотик. Так от прийшов час збільшувати дозу. Після Сашка Положинського були і «Мед-Хедз», і велетні російського рок-ен-ролу «Містер Твістер», а згодом, зважаючи на досвід модераторства, навіть довелося провести прес-конференцію для політика Сергія Тігіпка перед щільно заповненим регіональними і столичними журналістами залом…
Не можу не зазначити, що упродовж цього невгамовного процесу здійснилася одна моя мрія – зустріч з кумиром. Мені ніколи не подобалось слово «кумир», та й Біблію я читав і знаю, що зле заводити собі кумирів. Але от з юнацьких років у мене була особистість, якою я захоплювався. Ні, мова не піде про якогось артиста. Моїм кумиром був футболіст Сергій Ребров.
І коли той завітав до Рівного на дитячий футбольний турнір «Кубок майбутніх чемпіонів», на прес-конференції за його участю я перший вистрибував з питаннями до спортсмена, а згодом й отримав таке жадане фото на згадку.
Потім, на якомусь етапі, мій інтерес до цього просто згас. Отак, в одну мить. Мені запропонували організувати й провести прес-конференцію з гуртом «Гайдамаки» - я відмовився. Прийшло усвідомлення того, що мені це більше не цікаво. Це відчуття можна порівняти із батарейкою, яка довго заряджалася (2 роки), зарядилася, і більше цього не потребує.
Дивлячись на своє обличчя на цих фото, я помітив, що його вираз змінився. На перших знімках стояв очманілий від щастя хлопчина, на останніх – не зрозуміло хто з ким фоткається: я з ними, чи вони зі мною (кажу це відкидаючи скромність, підтверджую світлинами).
Перші знімки
Останні знімки
Минулоріч возив вечеряти гурт «Бумбокс» в заклад відомий у Рівному як «Колиба». Повіз їх через центр Рівного, керований бажанням показати хлопцям центр міста, а не бридку об’їздну дорогу, забувши, що рух великогабаритного транспорту в місті не вітається. За що хлопакам спритний «даівець» тут же намалював штраф...
Фото з «Бумбоксом»? Ні, не цікавило. Спілкування з «Бумбоксом» - так, це новий рівень. Лиш за останній місяць міг додати до колекції Сергія Бабкіна, гурти «О’Торвальд» і «Табула Раса». Але знаєте що? Та не в цьому щастя.
Цей допис адресується тим, хто в інтернеті із захопленням відгукується про ці фото. Я ставив собі мету і досягав її. Але тоді я ще не вмів правильно визначати приорітети. Друзі, ставте собі за мету щось куди більш суттєве, і досягайте цього. Думайте про своє майбутнє. Вам здається щось неможливим? Все можливо! Вважаєте, що неможливо сфотографуватися з Олександром Пономарьовим чи Ані Лорак будучи простим хлопцем? Та ні, ось, дивіться – головне вірити. Кожен здатний на більше!
І не забудьте взяти на озброєння дві речі – наглу впевненість у собі і вміння імпровізувати. І колись з-під ваших пальців чи з ваших вуст з’явиться схожа розповідь - в натхнення іншим!
пе.с. Повний альбом вищезгаданих світлин ТУТ. Фото не підписані, але більшість осіб й так представлення не потребують :)
Отож, все розпочалося з хлопців із гурту «Танок на майдані Конго». Сказати чесно, на той час творчість Фоззі та Фагота (учасників ТНМК) мені дуже імпонувала, і не прийти на їхній концерт в самому серці міста з мого боку було б нерозважливо.
Тоді я працював журналістом рівненського обласного друкованого ЗМІ. Користуючись «службовим становищем» за кілька годин до концерту я підійшов до сцени, знайшов менеджера гурту й домовився про акредитацію від мого видання. За якийсь час до цього один мій приятель почувши, що я збираюся бути на виступі ТНМК за сценою, назойливо вчепився, щоб я його провів з собою. Тож несвідомо я відкрив одну схему, якою потім користувався 2 роки.
А саме, проводив когось із своїх знайомих в «святую святих» під виглядом фотографа. Адже, коли домовляєшся про перебування за сценою, менеджер будь-якого виконавця уявляє, що із журналістом прийде ще якийсь дядько із здоровенним фотоапаратом. Коли ж перед концертом з’являється журналіст, а з ним якась особа із «мильницею», в суєті, що зазвичай панує перед початком виступу, на цих двох добродіїв ніхто не звертає уваги. Головне володіти двома ключовими навичками – бути нагло впевненим у собі і вміти імпровізувати.
Йдучи на концерт «танків» я ще не уявляв, що фото з ними викличе у мене бурхливе бажання фотографуватися з їхніми колегами по сцені у майбутньому. Пам’ятаю, по завершенню концерту я зайшов до їхньої гримерки (нею слугувала палатка), де Фоззі пив вино. Представившись я попрохав його вийти назовні для смачного фото на згадку. Ще мить, і я вже стою плечем до плеча з музикантом й усвідомлюю, як багато прихильників гурту зараз воліли б опинитися на моєму місці.
Цікавить, яке фото із колекції вважаю найціннішим? Ем… Фото із вокалістом гурту «ДДТ» Юрієм Шевчуком. Культова група, культовий співак. Пам’ятаю на його концерті поруч зі мною скакав-танцював вокаліст гурту «С.К.А.Й.» Олег Собчук. Стоячи на одному квадратному метрі ми разом горланили пісню «Это всё что останеться после меня». Звісно, фото з цим добродієм також у мене є. При чому, за ці 2 роки в мене була можливість сфотографуватися з ним 5 разів! Але галочка навпроти його прізвища вже була, а це означає, що пан-виконавець як суб’єкт для фото вже був нецікавим.
Коли перед об’єктивом камери я по діловому склав руки, Вінницька зробила це мені в такт, після чого дзвінко сміючись висловила впевненість, що це фото вийде незабутнім. Це був один із небагатьох випадків, коли в присутності дівчини мої щічки покрилися рум’янцем:)
Рум’янець від сміху з’явився й після зустрічі із Кузьмою Скрябіним. Чолов’яга не лише на екрані грає роль веселуна-шаленця, у нього по життю весела вдача. Він те і діло, що відпускав вульгарні жарти про кулькову ручку, самовдоволення чоловіків та матюкався. За 2 хвилини спічу шоумен так навантажив мозок, ніби ми спілкувалися хвилин двадцять.
В цьому хаосі, стоячи біля автомобіля з номерами «Шекспір», я вхопив менеджерку Віталія, і нагадуючи про домовлене інтерв’ю підійшов до дверцят біля водія, де стояв мій колега, що мав здійснити спілкування із зіркою. Неочікувано менеджер відчинила дверцята і буквально впихнула мене в салон авто до Козловського, що сидів на задньому сидінні.
Я негайно очманів, оскільки до інтерв’ю готувався мій колега. Пояснювати Козловському, що говорити з ним маю не я, я не мав ні часу, ні права, оскільки по шклі автомобіля йорзали руки збуджених фанаток, і для спічу із виконавцем я мав лиш кілька хвилин. Не розгубився. Не знаю звідки, в голові з’явилося безліч смачних нестандартних питань, і 5 хвилин спонтанного інтерв’ю пройшли дуже цікаво та невимушено.
В моїй колекції є також і дещо «нестандартний експонат». Мова йде про всім відому нині покійну бабу Параску – героїню Помаранчевої революції. Довелося якось сонячного дня посидіти із журналістами на майдані Незалежності в Києві. Сидимо, бачу, якийсь шумок піднявся в кільканадцяти метрах від нас. Підійшов, питаю в когось, мовляв, що тут таке. Відповідають, що ось, баба Параска балакає з людьми. Підійшов я до неї, побажав доброго здоров’я, побалакали, коли запропонував сфотографуватися, та радо погодилась, а після того, як фотограф «клацнув», баба Парася так вчепилась в талію, що ледве звільнився :)
Одна з пам’ятних історій пов’язана з олімпійською чемпіонкою Іриною Мерлені. Беручи участь в конференції з питань гендерної рівності, що проходила в в Києві, посеред заходу до зали тихенько зайшла якась дівчина, яка обличчям здалася мені схожою на Памелу Андерсон. Запитав у когось хто це, відповіли, що це греко-римська борчиня Ірина Мерлені. Її ім’я тоді було на слуху, після перемоги на Олімпіаді в Афінах спортсменка часто фігурувала в різних інтерв’ю, опитуваннях тощо.
Коли конференція завершилася, настала мить, яку я сам для себе назвав «Пан або пропав». Колега, що був зі мною на заході, знав про моє хобі, тож підзадорював підійти до Мерлені. Набравшись сміливості, я зробив це. І зробив не лише фото. Я взяв в Ірини Мерлені… мобільний номер телефону :)
Згодом в моєму житті настав етап, коли я перестав бігати за зірками, а доля сама почала приводити їх до мене. Так так, я не жартую. Одного дня мені запропонували провести перс-конференцію для гурту «Тартак», перед їхнім концертом.
Не можу не зазначити, що упродовж цього невгамовного процесу здійснилася одна моя мрія – зустріч з кумиром. Мені ніколи не подобалось слово «кумир», та й Біблію я читав і знаю, що зле заводити собі кумирів. Але от з юнацьких років у мене була особистість, якою я захоплювався. Ні, мова не піде про якогось артиста. Моїм кумиром був футболіст Сергій Ребров.
Потім, на якомусь етапі, мій інтерес до цього просто згас. Отак, в одну мить. Мені запропонували організувати й провести прес-конференцію з гуртом «Гайдамаки» - я відмовився. Прийшло усвідомлення того, що мені це більше не цікаво. Це відчуття можна порівняти із батарейкою, яка довго заряджалася (2 роки), зарядилася, і більше цього не потребує.
Дивлячись на своє обличчя на цих фото, я помітив, що його вираз змінився. На перших знімках стояв очманілий від щастя хлопчина, на останніх – не зрозуміло хто з ким фоткається: я з ними, чи вони зі мною (кажу це відкидаючи скромність, підтверджую світлинами).
Перші знімки
Фото з «Бумбоксом»? Ні, не цікавило. Спілкування з «Бумбоксом» - так, це новий рівень. Лиш за останній місяць міг додати до колекції Сергія Бабкіна, гурти «О’Торвальд» і «Табула Раса». Але знаєте що? Та не в цьому щастя.
Цей допис адресується тим, хто в інтернеті із захопленням відгукується про ці фото. Я ставив собі мету і досягав її. Але тоді я ще не вмів правильно визначати приорітети. Друзі, ставте собі за мету щось куди більш суттєве, і досягайте цього. Думайте про своє майбутнє. Вам здається щось неможливим? Все можливо! Вважаєте, що неможливо сфотографуватися з Олександром Пономарьовим чи Ані Лорак будучи простим хлопцем? Та ні, ось, дивіться – головне вірити. Кожен здатний на більше!
І не забудьте взяти на озброєння дві речі – наглу впевненість у собі і вміння імпровізувати. І колись з-під ваших пальців чи з ваших вуст з’явиться схожа розповідь - в натхнення іншим!
пе.с. Повний альбом вищезгаданих світлин ТУТ. Фото не підписані, але більшість осіб й так представлення не потребують :)
1 коментарі:
жизнєно
Дописати коментар