понеділок, 21 грудня 2009 р.

ЯК Я БУВ В ЧОРНОБИЛІ

Всесвітньо відомий журнал «Форбс» нещодавно оголосив перелік найекзотичніших туристичних маршрутів у світі. На першій сходинці у цьому списку - Україна, а точніше 30-кілометрова зона відчуження навколо Чорнобильської АЕС. Чому це похмуре місце користується такою популярністю? У пошуках відповіді я відвідав міста Чорнобиль і Прип’ять, а також саму атомку і 4-ий енергоблок, який вибухнув у далекому 1986 році.

Потрапити до забороненої зони виявилося не так вже й просто – дорога привела нас до контрольно-пропускного пункту.


Для того, щоб потрапити по той бік шлагбауму, працівники КПП попросили показати паспорт.


За мить ми попрямували до першої запланованої зупинки – міста Чорнобиль.

Тут з’явилося перше розчарування від багатообіцяючої поїздки. Слово «Чорнобиль» у мене асоціювалося з сірими стінами, розбитими вікнами та пусткою (а в дитинстві - з мутантами і великими черв’яками). Натомість на теренах колись 9-тисячного міста побачив заселені багатоповерхівки, де-не-де - автомобілі, які рухалися у різних напрямках. І це вимерле місто у забороненій зоні?! Розгледівшись, завітали до колишньої адмінбудівлі ЧАЕС, де нині знаходиться таке собі інформаційне агентство «Чорнобильінтерінформ».

Там нам пояснили, що у Чорнобилі донині працюють люди, переважно науковці та державні службовці, які займаються питаннями Чорнобиля. Працюють за схемою: 4 дні тут, 3 дні поза зоною ураження. Оскільки 4 дні треба десь ночувати, ці люди обжили декілька будинків у центрі міста. Саме вони привернули нашу увагу. На зауваження: «А як же радіація?», нам посміхнулися та дістали дозиметр – прилад для вимірювання радіації. Він показав, що у центрі Чорнобиля радіаційний фонд становить… 10 мікроренген на годину.

Для порівняння: у центрі Києва на Хрещатику радіаційні показники скачуть від 10 до 20 мікроренген на годину. Нонсенс? Факт! Це був перший стереотип відносно Чорнобиля, який ми розбили під час поїздки в зону ураження. Теоретично місто придатне для проживання, хоча прилеглі ґрунти уражені радіонуклідами, за словами місцевих науковців.

Другим місцем, яке ми збиралися відвідати, була Чорнобильська атомна електростанція та сам 4-й енергоблок. Дорогою довелося проїхати близько десяти вимерлих сіл. Видовище справді дуже сумне: занедбані хатини, порослі деревами, розбиті та напіврозвалені магазини, ферми й інші будівлі, призначення яких відразу й не збагнеш.

Така картина тягнеться від окраїн Чорнобиля до самої ЧАЕС.

На під’їзді нас зустрічали недобудовані енергоблоки. Нам розповіли, що вони готові більш ніж на 90 відсотків. Над енергоблоками назавжди завмерли височенні будівельні крани, справна техніка, яка не використовується через те, що свого часу була опромінена.

Теоретично ці енергоблоки можна добудувати та виробляти електроенергію, але цього не дозволяють зробити міжнародні угоди, які передбачають закриття 30-кілометрової зони. По-друге, радіаційний фонд навколо ЧАЕС значно перевищує норму. Максимум, що нам вдалося, підійти на 100 метрів до 4-го енергоблоку, огородженого масивним забором і колючим дротом.

Він накритий заржавілим тимчасовим саркофагом, а нині розробляється і монтується інший проект саркофагу, який назавжди захоронить винуватця найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття – 4-й енергоблок Чорнобильської АЕС.



Заміри показали, що радіаційний фонд біля зруйнованого реактора коливається від 450 до 550 мікроренген на годину.

Максимально допустима норма для організму людини становить 80 мікроренген на годину… Тож не дивно, що у водному каналі біля ЧАЕС водяться двометрові соми. Про це нам розповів охоронець станції.

Найцікавішим місцем виявилося місто Прип’ять, це була остання зупинка у нашій подорожі.

Словами побачене не передати. Колись 50-тисячне місто, з безліччю багатоповерхівок хаотично заросло деревами.

Вікна повибивані, двері знесені. Речі… на місці. Нам повідали, що людей евакуювали в екстреному порядку, мешканці міста брали лише найнеобхідніше. Тільки на початку 90-х їм дозволили повернутися і забрати деякі речі. А більшість навіки залишилася у мертвій зоні. Нині вивіз будь-яких речей із зони ураження карається Кримінальним кодексом. Науковці розповідали, що для того, аби оформити дозвіл на вивезення проб ґрунту чи навіть маленького шматочка дерева, їм доводилося дуже довго вовтузитися із паперами.

Ми висадилися у центрі Прип’яті на круглому майдані, що поріс деревами, до посадки яких не причетна людська рука.

Величезний ресторан, Будинок культури, готель «Полісся», будинки з гербами СССР, телефонні будки, закинутий радянський гастроном - це далеко не все, що постало перед нашими очима.


 




Радіаційний фонд тут стрибає від 50 до 80 мікроренген на годину, тобто в межах
допустимого. Автор цих рядків попрямував до готелю. У кімнатах стоять ліжка, шафи, тумби, хаотично розкидано безліч папіряччя. Роздивився в одній із кімнат - це були документи когось із працівників ЧАЕС. На полицях та підвіконні скляні пляшечки з-під кефіру (пригадайте, які в Радянському Союзі були, - авт.) та «Пепсі».


 
 
В одній із кімнат Будинку культури зі здивуванням наштовхнулися на великі картини радянських вождів. Нині такі на Інтернет-аукціоні на кшталт E-bay можна за сотні чи навіть тисячі доларів продати.

У величезному гастрономі донині висять десятки синіх вивісок «Бакалія», «Овочі та фрукти» тощо. А на підлозі валяються кошики для покупок, вітрини та безліч битого скла. На вулиці біля гастронома валяється дитячий рожевий кросівок більше двох десятків років…


Дорогою назад відвідали й декілька хатин. Під впливом часу вони помаленьку розвалюються. В одній з них ми зайшли до кімнати, де було всього одне ліжечко. А на ньому - підручник для п’ятого класу. Швидше за все, його власник так і не дочитав книгу…

На річці Прип’ять побачили баржі та судна, більшість з них безнадійно поіржавіли, деякі напівзатоплені.
 

На виїзді з зони ураження, бачили декілька вертольотів. Судячи з їхнього вигляду, на них вже ніколи ніхто не літатиме.

В дорозі назад нас застали сутінки. Думали, вже нічого цікаво не побачимо – помилялися. Споглядаючи у темряву крізь вікно автобуса вгледіли… вогники. Це були ті рідкі поселенці, які не побажали покинути 30-кілометрову зону. Шкода, але познайомитися та поспілкуватися з ними не вдалося.

Отож не такий страшний нині Чорнобиль, як у народі повелося думати. Хоча видовище і справді дуже сумне… Сумнішими є лише наслідки, які спричинив вибух у 1986-му. Адже постраждалі території, серед яких і Рівненщина, ще довго відчуватимуть на собі відлуння минулого.

P.S. Автор дякує за сприяння у відвідинах Чорнобильської зони Програмі розвитку ООН, Міжнародному агентству з атомної енергетики (МАГАТЕ), дитячому фонду ООН (ЮНІСЕФ) і Всесвітній організації охорони здоров'я.

І насамкінець: мій друг, журналіст Сергій Табаков, який разом зі мною брав участь у подорожі, змонтував невеличкий ролик про нашу поїздку та участь у Міжнародному форумі з питань Чорнобиля. Хоча відео більшою мірою розраховане на журналістів, які були разом з нами, думаю, сподобається воно усім.

6 коментарі:

Kristina Cherry сказав...

Молодець, брате!

Юрий сказав...

Классно написано! И фотки в тему. Гуд.

Анонім сказав...

Чудово, аж самому закортіло туди зїздити!

Mr. blog сказав...

ага прикольно =))

Анонім сказав...

який ще радіаційний фонд ?

дядько пол сказав...

"ФОН", сорі, щось перемкнуло))

Дописати коментар

Про мене ;)

Моє фото
Журналіст, блоггер, адмін найбільшої спільноти м.Рівне у ВК "Типове Рівне"
 
Передрук матеріалів ЛИШЕ за погодження з автором або за умови наявності гіперпосилання на "Блог дядька Пола"