пʼятниця, 8 липня 2011 р.

Амерікен тріп, ЛА: Голівудські пагорби та Беверлі Хілз

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
Лос Анжелес: Голівудські пагорби та Беверлі Хілз

Продовження. Початок ТУТ, попередній допис ТУТ.
В Лос Анжелесі одним із обов'язкових для відвідин туристами місць є Голівудські пагорби. Вони ваблять гостей міста Янголів навіть не через те, що там мешкають "вершки" світу цього. Тут знаходиться один із символів ЛА - легендаринй напис "Hollywood". На пагорбі, який називається Маунт Лі, він з'явився ще у 1923 році як реклама нових житлових кварталів. А з часом став символом кіноіндустрії і міста в цілому. Тож, не довго думаючи, автор цих рядків, озброївшись картою, вирушив підкорювати Голівудські пагорби. 

Неприступні пагорби

Відразу скажу, що це місце окутане якоюсь незрозумілою містерією. Можливо, тому, що люди тут зустрічаються не часто, а самі будинки зведені на схилах. От уявіть собі: стоїть чиясь величезна "хижа" на схилі, частина фундаменту тримається на металевих сваях-підпорках, частина безпосередньо в горі. Складається враження, що якщо подує вітер, величезний маєток полетить з гори тобі під ноги. Звісно, насправді це не так - тут доводиться лиш дивуватися рівню американської архітектури.
Рухаючись Голівудським пагорбом я глузував із наших можновладців та бізнесменів, які будуть величезні будинки, займають не маленькі території, але все це роблять без смаку. Тут я побачив наглядний приклад того, як на невеличкому клаптику можна звести будинок своєї мрії, і у порівнянні з українськими "пантами" це викликає елементарну повагу.
Голівудські пагорби мають дуже круті схили і, як наслідок, вулиці. Якби довелося побачили це місце 100 років тому і мені хтось сказав би, що тут з'явиться безліч житлових будинків, я б просто в це не повірив.
 Ви напевно подумаєте, що оскільки багато будинків знаходяться на схилах, то їхні мешканці позбавлені таких речей, як квітники чи садочок. А от і ні! Я довго не міг повірити своїм очам, коли дивився на клумби, розташовані під кутом 45 градусів і більше.
 На них ростуть квіти, кактуси, деревця... Поблизу деяких будинків мені зустрілися дерева, на яких ростуть апельсини.
Не обійшлося і без кумедного випадку. Поблизу вулиці La Presa на паркані розміщене зображення кудлатого пса в натуральну величину, а замість голови в огорожі знаходиться дірка.
 Так от, за цим парканом мешкає пес, коли він чує що хтось рухається вулицею, висовує голову в цю дірку і лає. Це виглядає дуже смішно, оскільки дивлячись у бік гавкоту бачиш лаючий паркан, а потім пса втиснутого в огорожу, і тільки підійшовши ближче розумієш, що корпус пса намальований, а гавкотиння лунає із пащі кудлатого, що впер голову в дірку. "Суворий" американський юмор. :)
На вулиці Castilian Dr. я наштовхнувся на так званий стовп бажань. Це звичайний стовпчик, на якому розміщена табличка із назвою вулиці та гілляки, на яких прив'язано безліч папірців, на яких написані бажання.
 Папір та ручки знаходяться на цьому ж імпровізованому дереві у спеціальному пакеті, їх ніхто не краде (як би було б в Україні?). Оскільки моїм єдиним бажанням на ту мить була ждага до пригод, замість того, щоб писати щось на папірці, я продірявив свою візитку, за допомогою ручки залишив на ній заклик місцевим дівчатам, і прикріпив на дереві бажань. Але, неапевно, дерево не справжнє, адже бажання так і не збулося - ніхто не відповів :)
Жарти жартами, але хочеться сказати й кілька слів про речі серйозні. Дуже здивували таблички, які висять на вулицях поблизу будинків на Голівудському пагорбі.  Вони сповіщають про те, що "сусіди спостерігають" і розміщені поліцейським департаментом Лос Анжелеса. Тобто, сусіди "здають" один одного.
Наприклад, якщо в одного сусіда на дворі відбувається якась гучна вечірка або ж чути сварку, бійку чи щось таке, що, на думку сусіда, протиправне чи просто йому заважає, той не роздумуючи "закладає" сусіда, як правило, анонімним дзвінком у поліцію. Таким чином сусіди хоч і посміхаються один одному, але, разом з тим, ретельно пильнують. Так місцеві поліцаї кладуть свої обов'язки на плечі самих мешканців, і ті безапеляційно їх виконують. З одного боку можна засуджувати подібне, але з іншого - це ж працює, панує порядок.
Рухаючись схилами я наштовхнувся на оголошення про те, що в когось із мешканців пропав котик. Вивіска чітко повідомляла, що той, хто його знайде, отримає винагороду... 500 доларів. А ви дали б за домашнього улюбленця 4000 гривень?

Голівудські пагорби справили враження, ніби там живуть люди, які ховаються від сторонніх очей. Туди їздять так звані "лоховози", автобуси із туристами, яким показують місцину. Але подібні "галопні" тури дозволяють побачити лише поверню того, що можна узріти на пагорбах. Більше того, я, рухаючись пішки, далеко не все побачив, адже справжі "скарби" заховані за високими парканами і товстими стінами, куди не потрапити простому смертному.
 "Тоді навіщо витрачати увесь день на відвідини цього місця?", - скажете ви. Та хоча б для того, щоб побачити Лос Анжелес на заході сонця згори. Є речі, які дуже важко передати словами. Це стосується і нічого ЛА: безкраї вогні, палаючі хмарочоси, велика кількість вертольотів у небі, а далеко на лінії горизонту - океан... Все, що хочеться зробити цієї миті, просто сісти і дивитися. Роблячи це я зловив себе на думці: як мало треба для щастя!
 І, якщо Голівудські пагорби, при всій своїй помпезності, окутані загадковим, а місцями навіть романтичним ореолом, то інший елітний район Лос Анжелеса - Беверлі Хілз навіює певну всепоглинаючу таїну. І ця містерія з кожною хвилиною посилюється (на відміну від пагорбів), викликаючи всередині то захоплення, то тривогу, то просто вибиває з реальності. Саме час пояснити чому.

Інтрижка на Беверлі Хілз
У попередніх дописах я згадував, що в Лос Анжелесі поселився в районі за назвою West Hollywood, тобто Західний Голівуд. Сусіднім районом є саме Беверлі Хілз. Про це мешканцям нагадує навіть назва найбільшої вулиці, яка прорізає Західний Голівуд - Беверлі бульвар. Так от, у найзагадковіший бік міста Янголів я вирушив надвечір із двома товаришами - журналістами "24-ТВ" та журналу "Бізнес". Рушили традиційно пішки.
 По дорозі помітили одну цікаву тенденцію: чим ближче ми підходили до Беверлі, тим менше людей нам зустрічалося на шляху. І тим більше поблизу тротуарів стояло автівок екстра-класу.
 Особливо біля офісу компанії AOL, одного з конкурентів Yahoo.
І ось вона мить, коли ми вийшли на вулиці Беверлі Хілз. Перше, що кинулося у вічі, квадратні дерева і трикутні кущі. Думали, не буває такого? На Беверлі можливо все.
 Якщо в середньостатистичного американця дім на 2 автівки, то на "хуторі бідних" (я так називаю заможні райони) від 3 до 5. Той, хто не вгадав з кількістю гаражів змушений паркуватися у себе в дворі. На відміну від інших місць Лос Анжелеса, тут автівки біля дороги майже не залишають.
 Я досить швидко зрозумів чому, достатньо було заглянути до двору. В одному стоїть Ламборджині і Бентлі, в іншому Феррарі, Бентлі і Астон Мартін, ще далі 3 Мерседеси ітп. Залишати такі скарби біля дороги я б теж не наважився. А ще це район, де живуть публічні люди: зірки, політики, бізнесмени, які ховаються від надмірної уваги сторонніх людей - це ще одна причина, чому автівками заїжджають відразу до двору.
Біля кожного будинку в землі стирчить табличка, яка сповіщає про те, що будинок охороняється. Біля деяких з них можна побачити також табличку з інформацією, що на території діє воєнізована охорона (мабуть дядьки з автоматами). А ви думали!

На Беверлі Хілз окрім причудливо обстрижених дерев та кущів зустрічалися садиби із статуями, металевими архітектурними виробами, в оному дворі побачили цілий зоопарк - металеві тварини розкидані по території.
 В кожному з будинків відчувалася аж надмірна затишність, Америка не зводить будинків за принципом "щоб комин був вищий, ніж в сусіда". Тут люди дбають про те, щоб їм було зручно та комфортно. Надто це стосується людей із високим статусом, які мешкають на Беверлі. Вони самодостатні, їм не потрібно нікому нічого доводити. Вони - особистості. Я завжди стверджував, що "крутий чоловік ніколи не буде показувати того, що він крутий. Йому це не потрібно. Це роблять люди, які мавпують крутість, адже їм надважливо самоствердитися у навколишньому середовищі".

До речі, про людей. Гуляючи по Беверлі Хілз понад 3 години ми не зустріли жодної людини. Жодної! Із зрідка проїжджаючих автівок ми ловили на собі погляди, але ті, хто їх кидав, зникали так само швидко, як і з'являлися. На деяких із вуличок району просто-на-просто відсутні тротуари. Люди там не ходять! А навіщо?

Те саме стосується сміттєвих урн. Їх там фактично немає. Разом з тим, я не побачив за цей час ні одного папірчика чи смітинки. Крім нас то й смітити не було кому...

Гуляючи та вивчаючи карту ми вирішили піти до місцевого парку. Нас зустріли багато декоративних каменів, скульптури звірів, великий дитячий майданчик, на якому, напевно, проводять вікенд батьки зі своїми дітьми.
 Дуже потішила наявність спеціальних місць, де можна попити води. Чимось віддалено нагадує пожежні колонки, які ще де-не-де існують на наших вулицях. Хоча про що це я: візуально наші ржаві шматки заліза їх не нагадують взагалі!
 Парк гарно освітлюється, тож приємно було сісти там та спочити після 3-годинного безцільного бродіння. Коли ж покинули це місце, отетеріли: ми побачили перших людей!

Вони з'явилися у нас за спиною, коли ми чимчикували вулицею. Озираючись я та хлопці обговорювали той факт, що ці люди вийшли на прогулянку із ліхтариками. Тим часом вони до нас наблизилися, і ми троє відійшли в бік, аби їх пропустити. Але не тут то було! Американці вирячивши очі налоба почали розпитувати нас хто ми, звідкіля ітп. Коли відповіли, що з України, ті зробили вигляд, що знають де це. Але судячи з того, як наморщив лоба один із наших нових "друзів", афроамериканець середнього віку солідної статури в спортивному костюмі, їхнє кивання головами аж ніяк не означало, що у них по географії "5".

З розмови стало зрозуміло, що він разом зі своєю компаньйонкою, блондинкою європейської зовнішньості років під 45, вийшли на пробіжку. Ми запитали: "А де у вас тут мешкають знаменитості?". Жінка повідала, що їх тут багато. "Ось бачите на горі стоїть будинок? Так от, 10 років тому тут мешкав Майкл Джексон. Маєток коштує 18 мільйонів доларів...". Коли вслід за розповіддю ми поглянули у вказаний бік, побачили не те що маєток, а цілий замок на високому пагорбі.

- А ви дивитесь наше Шоу доктора "якоїсь там", - несподівано запитала нас жінка.
- Ні, ми знаємо тільки доктора Хауса, - відповіли ми сміючись. Натомість посмішка з вуст леді зникла (але тільки на мить): виявилось, вона є ведучою якогось там популярного чи то Лос Анжелеського, чи то всеамериканського шоу, і наше глузування щодо доктора Хауса (популярний серіал) було не зовсім доречним. Її ім'я запамятати не вдалося, тому доводиться називати її програму Шоу доктора "якоїсь там".

Виявилося, що афроамериканець є її охоронцем, що нас дуже здивувало. Чому? Бо він говорив більше ніж та, кого охороняє!  Уявіть, щоб хтось із наших можновладців чи бізнесменів вийшов на пробіжку. Напевно, поруч з ним біг би двохметровий двістікілограмовий "шкаф" і пильнуючи сопів би в дві дірки. Хоча про що це я: наші "лідери нації" тільки ж нарощують пузо, які пробіжки!
Двійко добродіїв показали нам найкоротший шлях як потрапити до Західного Голівуду, де ми мешкали, і я з друзями, попрощавшись, рушили у необхідний бік. Тієї миті ми не знали, що за кілька хвилин трапиться одна з найяскравіший історій із тих, у які ми потрапляли перебуваючи у США.
 
На годиннику було вже за 23.00, втомлені ми вибиралися із Беверлі Хілз скороченим шляхом. Дійшли до перехрестя, для пішеходів червоне світло, автівкам - зелене. Нитиснули кнопку, щоб зазеленіло для пішеходів. Стоїмо, балакаємо про парочку, яку зустріли кільканадцять хвилин тому. Нарешті увімкнулося зелене світло, а на червоне впритул до переходу зупинилася автівка.

Тільки-но ми зібралися рушати, як в авто опустилося шкло і на нас витріщілося 2 пари очей. Проти цього ми абсолютно нічого не мали проти, адже вони належали двом симпатичним паняночкам-американочкам! За кермом сиділа блондинка із великим "потенціалом", поруч - брюнетка, і "потенціалом" трішки меншим. "И-и-и-и-и-ы-ы-ы-ы...." - почулося мені з боку хлопців.

- Who you are, guys?! ("Ви хто такі, чуваки?"), - поцікавилися дівчата.
- We are tourist! ("Ми туристи!"), - відповіли хлопці хором, чим дуже звеселили і себе, і дівчат.
- And were are you from, guys? ("А звідкіля ви, хлопці?"), - із неприхований інтересом запитали американські кралі.
- We are from Ukraine ("Ми з України"), - заявив один з нас. І тут, неочікувано, дівчата, особливо брюнетка, почали так реготіти, що нам аж ніяково стало: з чого ж вони сміються, з України?

- Так ви гаварітє по рускі! - вигукнула білява краля, що сиділа за кермом. Від несподіванки ми аж оніміли. "Я гаварю по рускі!" - закричав мій приятель і побіг до автомобіля, яке продовжувало стояти на перехресті. Ми відразу прийшли до тями і почалапали за ним. Виявилося, що біленьку звати Лєна, її батьки, коли тій було 3 роки, переїхали із Москви до Сполучених Штатів. А її чорнява подружка, корінна американка, сміялася тому, що із розповідей подружки прекрасно знає про сусідство України та Росії. "Ребята, а у вас есть girlfriends (дівчата)?" - В лоб запитала Лєночка.

-Нема! - з ентузіазмом вигукнув я з товаришом.
- В мене є... - несподівано несміливим голосочком потягнув наш друг. "Ти що здурів?! Хто каже, що в тебе є дівчина, коли тебе чіпляють дівчата на Беверлі Хілз!", - цикнув на нього я.
- В Україні є! - голосно уточнив наш друг, зрозумівши свій промах, що знову викликало хвилю сміху дівчат.

Далі відбувся наступний діалог:
- А чого ви тут ходите?
- Місто дивимося!
- То сідайте в авто, ми вас покатаємо, покажемо.

Ми різко переглянулися. "Оце так вдача!" - читалося в очах хлопців. Ми вже було зібралися лізти в авто, як наш товариш (той що має дівчину в Україні), промовив: "А ми завтра збиралися на пляж...". Тієї ж миті дівчата поставили нас перед фактом, що це прекрасно, адже в Лєночки будинок на березі океану. Кралі запропонували відвідати пляж гуртом. Ми прикинули, що проїхатися ввечері автівкою і просидіти весь день на пляжі із двома красунями, речі не рівнозначні. Тому залишивши їм свої візитки, адресу і номери кімнат в готелі, ми попрощалися "До завтра".

"Про те, які пригоди нас очікували на пляжі, читайте у наступному дописі!", - саме таку фразу задля інтриги я мав би написати наступною. Так, пригоди на океані, на пляжах Санта Моніки і Веніс Біч справді були. Але вищезгадані дівчата у них участі не брали. Наступного дня нам ніхто не подзвонив. "Треба було взяти їхні номери телефонів, а не давати свої, бовдури!" - скажете ви.

А я відповім, що на свої контакти дівчата поскупилися, та й несподіваність всієї тієї ситуації нас так приголомшила, що про зворотній зв'язок ми не подбали. Треба було сідати в авто, кувати залізо поки гаряче! А нині нарікати можемо тільки на себе. Зрештою, Америка любить хепі-енд. Можливо, це ще не кінець. Адже всі дописи про Амерікен тріп публікуються на Блозі дядька Пола в Інтернеті, адреса якого вказана на візитівці, яку автор цих рядків дав дівчатам. Можливо, до прозваної вже в Україні "Пригоди на Беверлі Хілз" доведеться дописати ще один параграф...
 Як би там не було, а про пригоди на океані також є що розповісти. Більше того, ця історія також матиме любовний присмак.
 Але про це вже у наступному дописі!

0 коментарі:

Дописати коментар

Про мене ;)

Моє фото
Журналіст, блоггер, адмін найбільшої спільноти м.Рівне у ВК "Типове Рівне"
 
Передрук матеріалів ЛИШЕ за погодження з автором або за умови наявності гіперпосилання на "Блог дядька Пола"