понеділок, 25 липня 2011 р.

Амерікен тріп. Океан: «Невдача у Санта Моніці»

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
Океан: «Невдача у Санта Моніці»
Попередній допис ТУТ | Перший допис ЗДЄСЬ
--
Чому більшість українців щороку ставлять собі за мету відвідати море? Бо хочуть оздоровитися, відпочити і набратися нових сил. Але є ще один фактор. Якщо хоч одного разу відвідаєш море, воно вабитиме тебе знову і знову. Цей невидимий потяг у рази сильніший, коли мова йде про водойму куди більшу за море – про океан. А оскільки Лос Анжелес знаходиться на березі океану, не відвідати це місце перебуваючи у місті Янголів було просто не можливо.

Район, у якому я мешкав – Вест Голлівуд, знаходиться у 20-ти кілометрах від берегової лінії. Не подумайте, що це далеко – просто місто займає гігантську територію. Але, разом з тим, рухатися пішки, а саме піше пересування ми практикували у ЛА, було просто не розумно. Оскільки я та мої друзі ставили собі за мету побачити справжнє міське життя, закрите від поверхневого погляду пересічного туриста, до океану рушили на автобусі.
Відразу скажу, що вартість однієї поїздки є фіксованою - 1,5 долара незалежно від відстані. В автобусі потрібно мати цю суму без здачі (монети вартістю 1 цент не приймаються для оплати). Вхід здійснюється через передні двері. Біля водія розташований спеціальний автомат, де пасажир сплачує за проїзд - квиток не видається. Він має купюроприймач та дірку для вкидання монет. 

Пасажир виконує необхідну процедуру та заходить до салону, а тим часом водій не відволікається на приймання грошей, давання здачі, а повністю зосереджений на дорозі. Адже він відповідає за безпеку і життя людей, яких везе. Подібні прилади мали встановити в громадському транспорті в Україні з нагоди проведення чемпіонату Європи з футболу «ЄВРО-2012» в 4 українських містах, що приймають першість, але потім реалізація цієї ідеї була скасована – економічно не вигідно…
Автобуси в Лос Анжелесі є трьох типів: жовті автобуси - вони зупиняються на кожній зупинці (за вимогою), червоні - експрес-маршрути - вони зупиняються лише через кожні 4-5 зупинок, так само за вимогою. Щоб замовити зупинку, потрібно смикнути за шнурок угорі біля вікон (заздалегідь). Зупинки, як правило, називаються перехрестями вулиць, де вони розташовані. Є третій вид автобусів – білі, невеликого розміру, називаються DASH. Вони мають дуже обмежений і короткий маршрут в межах одного району, проїзд коштує 35 центів. До речі, у вечірній час проміжки між рухом автобусів складають 20-60 хвилин.

Оскільки ми зачепили тему транспорту ЛА, то перш ніж ми наблизимося до океану, в двох словах розповім про інші види транспорту.

В метро автомати розташовано на вході, вони дають до 20 дол. решти. Приймають як готівку, так і картки. І хоча квитки на вході до метро ніхто не перевіряє, їх перевіряють часто на виході або навіть під час руху поїзда. Безквитковий проїзд, слухання гучно музики, а також вживання їжі та напоїв у транспорті може призвести до штрафу у 250 доларів. При пересадці з однієї лінії на іншу, або змінюючи напрям руху на одній і тій же лінії, або при пересадці з метро на автобус, потрібно купувати новий квиток. Якщо ви плануєте більше чотирьох подорожей на день - варто придбати денний проїзний квиток за 6 доларів.

Таксі у середньому коштує $2.70 за милю. Враховуючі великі відстані, вартість поїздки може бути у межах 50-100 доларів. З них рекомендовано дати 15 відсотків від суми на чайові. Найпоширеніші таксі BELL CAB (888 481 2345), YELLOW CAB ((877 7333305) та INDEPENDENT CAB (800 5218294).

Повернемося до наших океанів. Деякі з американських автобусів мають спеціальні відділи для велосипедів. Тобто, якщо ви рухаєтеся вулицею на велосипеді, але хочете кудись під’їхати, по прибуттю рейсового автобуса ви підходите до водія, він виходить з автобуса, відкриває багажне відділення, звідки виїжджають спеціальні кріплення для фіксації велосипеда, його туди ставлять і власник байка сідає до автобуса. Аналогічним чином потім можна забрати свій «велик». 

Завантажившись до автобуса і всівшись мене зненацька захопила думка: а якщо зайде хто старенький, чи варто звільнити йому місце?А може в Америці так не роблять? Доки я про це думав, до мого приятеля, який сидів поруч, причепився якийсь місцевий чолов’яга. Його мову було важко зрозуміти і мій товариш постійно перепитував. Тоді я сказав собі: «От пощастило сісти біля дивака!». А коли за якусь мить озирнувся назад, побачив, що аналогічним чином місцеві влаштували допит іншим «нашим», що сіли позаду. 

Як наслідок, виявилося, що ніякого дивацтва в цьому немає. Просто люди люблять побалакати один з одним в автобусі, а надто із туристами, яких в місті валом цілий рік. Загалом на автобусах подорожують люди невисокого соціального класу – ті, хто попри невисоку вартість автівок неспроможні придбати собі «колеса». До цього класу відносяться і психи, злочинці, бездомні та наркомани.

Упродовж перебування в Лос Анжелесі пляж на березі океану я відвідував двічі. Вперше – у районі, який називається Санта Моніка, вдруге побував на місці за назвою Веніс Біч.

До Санта Моніки нас примчав вищезгаданий автобус. На вулиці вечоріло, тож ми хутко кинулися у бік води. Адже основною метою нашого візиту було нестримне бажання зустріти захід сонця на узбережжі Тихого океану, перейнятися романтикою навіяною книжками та кінофільмами, яку давно вижила сувора буденність нашого рутинного життя... Вода в океані була дуже холодною. 
 Згодом нам повідали, що в кінці квітня можна купатися лише в Сан Дієго, що також у Каліфорнії. А в інших місцях у воду лізуть лише ті, хто займається серфінгом, і то в спеціальних костюмах. Але не були б українці українцями, якби не полізли у воду! Двійко наших товаришів кинули виклик величеньким океанічним хвилям та побігти борсатися у воді. Через 15 хвилин даючи дрижаків вилізли на берег під овації усіх присутніх.
 Кілька слів про захід сонця… Кілька слів, бо його неможливо описати. На пляжі по периметру розкидані пари закоханих: одні сидять на покривалах, інші закутані пледами, дехто просто розсівся на піску, обійнявши свою другу половинку дивиться в далечінь. А там горизонт повільно з’їдає сонце яскраво червоного кольору, відбиваючи цей гарячий відтінок на хвилях. 
 Десь неподалік чути,як тихенько грають інструменти: це невеличка компанія під акомпанемент сонцю виграють мелодію, яка плавно зливається з вітром і розноситься на всі усюди. І тільки океан ритмічно перебиває цю мелодію раз-по-раз вдаряючись об берег. Тут час зупиняться. Проблеми зникають. Залишається тільки ти – сам на сам із своїми думками. 
 Тут свідомість завмирає, і лише за кількадесят хвилин ти здригаєшся від відчуття прохолоди: сонце відправилося на відпочинок, а йому на зміну прийшов легкий вітерець, закутуючи закоханих щільніше у їхні пледи та піднімаючи з піску зачарованих туристів з України. Це була одна з найвеличніших миттєвостей у Сполучених Штатах.
 Однією із особливостей Санта Моніки є той факт, що тут закінчується матір всіх доріг – перша автомагістраль США, легендарна траса «Роут 66», про яку знято безліч фільмів і пов’язано чимало історій. Її кінець впирається у пірс, на якому знаходяться сувенірні лавки, атракціони, заклади громадського харчування. До одного з них вирушила і українська братія.
-         Йдемо в Bubba Gump, - вигукнув хтось із наших під схвальне гудіння інших.
-         А що це? – Спитав я.
-         Ти не знаєш Bubba Gump?! – Тієї ж миті відчитали мене. – Фільм «Форест Гамп» дивився?
Відповів, що так, аде достеменно навіть сюжет не пам’ятаю. За секунду мені вже в деталях розповідали про те, як Форест бігав у фільмі в чому сенс стрічки. Виявилося, що Bubba Gump – це заклад, присвячений цьому фільму, і що усі фанати кінострічки просто зобов’язані у ньому побувати. А оскільки у нашій ватазі таких була переважна більшість, довелося покірно схиливши голову почимчикувати до цього місця разом з усіма.
 
Виявилось, потрапити до Bubba Gump не так просто. Там постійно безліч туристів, тож щоб застати вільний столик, необхідно записуватися. «Запишіть компанію із шести осіб на ім’я Олег», - попрохали ми на місці. Сіли чекати. Через 20 хвилин чуємо, оклик: «Оуен! Оуен!». Дивно було те, що при цьому дивилися на нас. І тільки за пів хвилини ми допетрали, що Олег перекрутили на Оуен, і що звільнився столик для нашої компанії.
 
Зайшли, сіли, і доки мої товариші роздивлялися дивне меню у формі ракетки для настільного тенісу, я моніторив поглядом зал. Всюди веселощі, чути різні мови, офіціанти всі із великими біцепсами та посмішками на «32 зуба». І тут мені у вічі потрапило дещо неймовірне.
 У першому дописі із циклу «Амерікен тріп» я писав, що в Сполучених Штатах мені не сподобалися лише дві речі: їхні жахливі кондитерські вироби та негарні дівчата. Так от, оглядаючи зал я побачив першу і єдину симпатичну американку! Це була офіціантка Bubba Gump. Певна річ, я одразу звернув на це увагу нашої компанії. Один із товаришів, учасник описаної в попередньому дописі «Пригоди на Беверлі Хілз» (той що «має дівчину в Україні»), почав її підпільно фотографувати під схвальні підтакування інших. Я настільки задивився на кралю, що незчувся, як та повернулася і втупилася у мене поглядом. Від несподіванки я показав їй українські «32», сповзши по дивану розплився в посмішці. Те саме отримав у відповідь. 
 Тим часом мій товариш продовжував її фотографувати явно захопившись цією справою. Дивлячись у наш бік вона побачила людину з фотоапаратом, яка дивиться на неї (не фотографує) і підійшла до нас.

-         Давай я з тобою сфотографуюсь! – Посміхаючись випалила американка моєму товаришу.
-         Еееее… - відповів Тарас тицяючи на мене пальцем. Він не очікував такого розвитку подій, і оскільки саме я звернув увагу на вроду дівчини, той почав сватати її до мене. Цей жест американська красуня сприйняла зі здивуванням, адже Тарас її фотографував і цим самим, на її думку, проявляв зацікавленість її персоною. Але дівчина покірно рушила до мене і почала тискати мене посміхаючись на камеру. Ех, ось вона американська безпосередність!
 Виявилось, дівчину звуть Лорен. Після фотосесії зі мною, я відправив її до вищезгаданого Тараса. і забравши у нього фотоапарат наробив їм двом чудових знімків. Тут несподівано дівчину покликали, і вона віддалилася. І доки ми розмовляючи обсмоктували її кісточки та чудові креветки із місцевим пивом, так само несподівано наша Лариска знову повернулася до нашого столика. «Візьми її телефончик!» - жартуючи сказав я по-українські Тарасу, який явно відчував себе не в своїй тарілці через пильні погляди та широку посмішку Лорен у його бік. 

«А ви є на Фейсбуці?» - несподівано видав Тарас американці. Лариса відповіла схвально, але свою адресу не дала, натомість попрохала Тарасову, запевнивши, що сама долучить його до списку друзів. Тієї ж миті запропонувала показати їй ті знімки, які вийшли на фотоапараті. Гортаючи спочатку подивилася фото із Тарасом, потім ті, що зі мною, а потім випадково натрапила на підпільну фотосесію, яку Тарас влаштував їй коли та цього не бачила. «Ти що мене підпільно фоткав?!» - голосно запитала Лорен. «Еееееее!..» - злякано відповів Тарас шукаючи що відповісти. Лорен, пильно дивлячись на нашого козака несподівано розпливлася в посмішці і видала фразу, від якої у нас роти повідкривалися. 
 «Я закінчую через 15 хвилин!» - мовила американська Лариска українському Тарасику і відійшла. Хлопець почав знервовано тарабанити пальцями по столі, а ми – вітати його з неймовірною вдачею. Адже це трапилося відразу після розчарувань, які принесла «Пригода на Беверлі Хілз», тож явна пропозиція американки провести час разом після роботи виглядала гарною перспективою на вечір.

З кожною хвилиною, яка стікала, нервове напруження в компанії зростало. Тарасик скиглив питаючи, що з нею робити і що в нього «з собою тільки 60 баксів». Ми відповідали, що під носом пляж і океан, по якому можна добре погуляти та роззнайомитися з кралею. В результаті Тарас не витримав і попрохав, що ми поїхали не чекаючи Лариску. «Вона додасть мене в Фейсбуці», там спишемось і іншим разом погуляємо», - аргументував Тарас. Ми поїхали… 

Після цього вечора подія отримала назву «Невдача у Санта Моніці». Невдача тому, що… у соціальній мережі Facebook Тараса так ніхто і не додав. Наступного дня ми гуртом шукали його Лариску, але так і не знайшли. А можливості ще раз відвідати саме цей пляж так і не випало. .. Ех, проґавив дехто своє щастя!

Із Bubba Gump до готелю їхали на таксі. Таксист виявився вірменом, який розуміє російську мову. Він розповів нам, що у Лос Анжелесі дуже багато таксистів з Вірменії. А також повідав, що в місті Янголів йому не подобається, але він змушений тут жити, бо це хоч якась перспектива у порівнянні з його батьківщиною…

Як вже згадувалося, океанське узбережжя я відвідував двічі. Друга пляжна історія про те, як я та двоє моїх колег увесь день «тусили» на пляжі із… Голлівудською режисеркою. Але про це – у наступному дописі!

пе.с. В матеріалі використані інструкції, сформульовані Євгеном Федченком, очільником Могилянської школи журналістики. Висловлюю щиру вдячність автору!

пе.пе.с  Славнозвісний Тарасик після прочитання заперечив викладені тут події зауваживши, що "в Лариски потім появились якісь ще справи й вона сказала що не може піти з нами вже... так що нєнада" (с) 
 Ну, ненада так ненада :)

1 коментарі:

SPOSOBNYI сказав...

Аж засльозився від ностальджі я...)

Дописати коментар

Про мене ;)

Моє фото
Журналіст, блоггер, адмін найбільшої спільноти м.Рівне у ВК "Типове Рівне"
 
Передрук матеріалів ЛИШЕ за погодження з автором або за умови наявності гіперпосилання на "Блог дядька Пола"