Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
48 годин в Сан Франциско. частина 3
Епілог
Пишучи перші рядки серії «Амерікен тріп» я зазначав, що будь-яку розповідь найважче розпочати. Адже найголовніше - налаштувати читача на правильне сприйняття того, що хочеш донести. І ось ми гуртом пройшлися-проїхалися західним узбережжям США.
Головна думка того, що автор хотів показати серією цих дописів, упродовж усього цього часу була відкрита і, водночас, прихована у назві – «Амерікен тріп (американська подорож) або чого дідова коза мекає». Проте давайте тимчасово забудемо про це і натхненно проведемо наш останній день в Сан Франциско.
Символом цього міста та магнітом для туристів є так звані канатні трамвайчики. У Сан Франциско вони почали діяти ще у 1873 році як основний засіб пересування. Тоді, мабуть, місцеві й гадки не мали, що через 100 з лишком років перед канатними трамваями зранку до вечора стоятимуть довжелезні черги з людей, що з’їхалися з усього світу. Я не можу пояснити що в них особливого.
Для мене ззовні це звичайний вагончик, з обох боків розташовані сидячі місця. Таким чином пасажири по обидва боки сидять спиною один до одного. Родзинкою пересування на трамвайчику є той факт, що пасажири можуть стати на його край, вхопитися за поручень і їхати звисаючи над дорогою, роздивляючись усі-усюди.
Керується цей засіб водієм, який їде стоячи фактично поміж пасажирів і смикає два важелі руху.
Цим видом транспорту місцеві мешканці майже не користуються, оскільки в Сан Франциско достатньо розгалужений рух громадського транспорту, в тому числі і в тих напрямках, по яких рухаються канатні трамваї. До того ж вони їдуть порівняно повільно, і якщо дуже прудко бігти за ним, якийсь час можна триматися на одному рівні з транспортним засобом.
Проїзд не є безоплатним (ще б пак, треба ж на туристах заробляти). Для того, щоб один раз проїхатися трамваєм треба було заплатити 5 доларів. Проте ми пішли іншим шляхом – придбали проїзний квиток за 13 баксів. Він давав нам можливість рухатися усіма видами наземного транспорту в Сан Франциско, в тому числі і канатними трамваями.
Цей проїзний виглядав наступним чином: невеличка книжечка 7,5 на 14,5 сантиметрів, на лицевій частині написано, на який період виданий – в нашому випадку на 1 день. В середині намальовані 12 місяців та 31 день і покриті шаром сірого кольору. Це універсальний проїзний квиток.
Придбавши його потрібно монеткою витерти покриття навпроти нинішнього місяця і дня, це всеодно що у нас прокомпостувати квиток у тролейбусі. Насправді цим проїзним ми користувалися 2 дні: першого дня їздили по місту автобусами, оскільки заздалегідь прочитали в інтернеті, що водії не перевіряють чи стертий місяць і день в проїзному, достатньо просто продемонструвати книжечку і мило посміхнутися.
Другого дня під час контролю у трамваї нам повідомили, що потрібно стерти покриття напроти сьогоднішнього дня, «погасити» проїзний. Ми зробити невинні обличчя туристів, що нібито не знали цього, і хутенько зробити те, що в нас попрохали. Так, ми їздили зайцями. Авжеж, це негарно і не правильно. Звісно, ми засуджуємо самі себе! Але як українці українців зрозумійте: 13 доларів – це 100 гривень, ми проявили розсудливість і економію :)
Рухаючись трамваєм ми доїхали до вулиці, яка внесена до Книги рекордів Гіннеса, як найкривіша в світі – Ломбард стріт (Lombard street). Сан Франциско – це місто пагорбів. Свого часу виникла потреба прокласти дорогу в цьому місці, але спуск був настільки крутий, що місцева влада вирішила зробити його більш пологим за рахунок змієподібного облаштування – суцільні ліворуч-праворуч. В середньому рух по цій вулиці становить 8 кілометрів на годину, адже автівки їдуть фактично під прямим кутом.
Неподалік знаходиться район Кастро. Цей район відомий й тим, що тут проживає багато геїв. На будинках деяких з них висять прапори цієї спільноти. Проте, оскільки більшість читачів нічого спільного з ними не мають, багато говорити про це не будемо :)
Зорієнтувавшись по мапі ми вирішили вискочити з трамваю неподалік Чайна таун, тобто китайського кварталу. Спускаючись вулицею у його бік ми отетеріли: на будівлі, що стояла перед нами, висів український прапор! Хутко почимчикували туди, аби з’ясувати що за патріотична установа знаходиться так далеко від Батьківщини.
Під прапором висіло 2 таблички. Перша, що кинулася в очі, містила напис: «joie de vivre»і приписку, що це готель, ресторан і спа-салон. «Якось не вписується тут наш прапор» - подумав я. Потім узрів другу табличку, зовсім непримітну. Підійшов ближче і побачив, що на жовтому фоні у металевій табличці витиснені букви та український тризуб! Виявилося, тут знаходиться українське консульство в Сан Франциско.
Поки ми вивчали табличку, нас вивчав один молодик років так під тридцять. Він говорив по телефону на українській мові зиркаючи у наш бік. Коли він закінчив, ми підійшли до нього нібито з приводу того, щоб поцікавитися як знайти дорогу в Чайна таун. Насправді просто були раді побачити свого на чужині, почути українську мову. Чолов’яга виявився працівником консульства, повідав нам як знайти китайський квартал та юркнув в середину будівлі, ознаменованої українським прапором.
Чайна таун – це країна в країні. У ній почуваєшся так, ніби й справді втрапив до Китаю. В хід до кварталу охороняють два кам’яні леви у стилі звичної китайської архітектури.
Далі йде довжелезна вулиця всіяна магазинами та ресторанчиками. Речі, як ви здогадалися, вартують смішних грошей. Наприклад, можна придбати три футболки за 10 доларів або техніку, типу фотоапаратів чи телефонів, у кілька разів дешевше ніж в Україні.
І якщо витрачати кошти на техніку сумнівної якості ми не наважилися, то китайського текстилю і сувенірів набрали чимало. Виявилося, що майже всі сувенірні точки в туристично привабливих американських містах закуповують свої сувеніри в китайських кварталах або напряму у китайських постачальників. Тож навіщо переплачувати за те саме в іншому місці?
Вирішили скуштувати китайської кухні. Дякуючи інтернету дізналися про один буфет, де заплативши 7 долярів на вході можна їсти усі їхні харчі в довільній кількості. Невимовно раді від того, що гарненько наїмося, кинулися накладати до тарілок усе, що бачили… Після цього я зненавидів китайську кухню.
Більшість страв просто не могли ідентифікувати і смак вони мали донині не куштований українським ротом. Також відчувалося, що страви постійно підігріваються, скажімо, макарони були настільки сухими,що довелося їх запивати водою. В результаті після трапези шлунки бурчали на своїх господарів, а на мене особисто напала незрозуміла депресія, яка зникла лише після того, як я придбав 3 футболки за 10 баксів на сувеніри друзям в Україні.
Прогулянка китайським кварталом була останньою в Сан Франциско. Їдучи до готелю кожен заглибився у свої думки. Останніми днями усі почали сумувати за Батьківщиною. Але тієї миті я відчув тугу за цим місцем, адже усвідомив, що, можливо, залишаю його назавжди. Всередині панували протиріччя.
В готелі усі ходили із зосередженими обличчями. Прямісінько в холі дехто впаковував валізи. Щоб закрити одну з сумок на неї вилізло троє осіб! Кожен напакував ті шматочки Америки, які хотів взяти з собою.
Під час посадки на літак виявилося, що валіза не може важити більше 20 кілограм. Натомість зважування показало, що в декого багаж сягав аж до 28 кілограм. Колеги відкривали валізи, вдягали на себе зайвий одяг, щоб облегшити вагу багажу. Коли я важив свою сумку перед працівниками аеропорту в долу секунди побачив, що ваги показують перевантаження.
Тоді я, нібито притримуючи сумку, почав її легенько припіднімати буквально кількома пальцями, таким чином, вага почала скакати від 20 до 22 кілограм. Коли працівниця аеропорту, що здійснювала нагляд за зважуванням валіз, поглянула на мене, я подарував їй американську посмішку. У відповідь я отримав таку ж і фразу щось на кшталт: « Ай, нехай їде», і моя валіза поповзла на ескалаторі (звична процедура транспортування багажу на літак). «Як багато в цій країні означає дипломатична посмішка», - самовдоволено подумав я.
Дорога назад забрала у нас 15 годин, з пересадкою у Мюнхенському аеропорті. Те, що Україна поруч, зрозуміли ще у повітрі. Коли літак підлітав до Борисполя, вже звична картинка безкраїх яскравих вогнів американських міст, що видніються у віконці літака, замінили мляві вогники Борисполя. «Україну ні з чим не переплутаєш» - хтось критично зауважив поруч.
Тієї миті я думав лиш про одне: хотілося вийти з літака і на повні груди вдихнути нічного українського повітря! Під час посадки я усвідомив, наскільки скучив за ним. Не знаю чим воно відрізняється, можливо вся справа у відносному сприйнятті, але я уявляв, як вийду з літака, закрию очі, і зроблю це. Це як обійнятися з рідною людиною після часів розлуки!
Вийшов. Вдихнув… У повітрі чимось так смерділо, що аж в голові запаморочилося. Це був ляпас від рідної людини після часів розлуки. Сказав про цей сморід в голос, хтось відповів, що то сміттєпереробний завод у Борисполі розносить «пахощі» на усі-усюди. «Ось яке перше враження іноземців, які прилітають в Україну - сморід» - подумав я.
Вже за кілька годин я відчиняв двері власної домівки. Моєї власної маленької країни! На заміну готельним ліжкам прийшов мій улюблений диван, величезним кавовим стаканам – чашка смачного заварного чаю. Цієї миті все здавалося кращим. Все у моїй маленькій країні. Але аж ніяк не у тій великій, що називається Україна.
Чого дідова коза мекає? Замість Епілогу
По прибуттю усі повернулися до своїх звичних справ. Тільки от, чесно кажучи, якось робота валилася з рук. Перші 2 дні на вулицях рідного міста я постійно спотикався. Через залізні штирі, що стирчать із землі, криві тротуари. До хорошого дуже швидко звикаєш. Навіть якщо йдеться не про основні суспільні блага, а про елементарні речі – те, що під ногами.
За цей час я багато думав про те, чому країна, що має значно довшу історію, аніж США, країна, що знаходиться в центрі Європи, маєш настільки відсталий рівень життя і, як наслідок, рівень розвитку людей. Чому в США бабусі сидять за комп’ютером або подорожують світом, а в Україні сидять за лузанням зернят або мандрують просторами бурякових і картопляних плантацій. Хіба наші і їхні люди ходять не під одним небом? Невже українці - працьовита нація, неспроможна подбати про себе і свого ближнього? В чому проблема?
Ми навчилися жити так як є, сприймати те, що дає життя, як належне. Ми тільки віддалено усвідомлюємо що десь є щось інше, здається, краще ніж у нас. Ми згодні з тим, що за нас постійно хтось щось вирішує – адже наша хата з краю. Українець виростає з парубка до діда, і коли в цього діда питаєш, чи задоволений він з того, як прожив життя, той відповідає – так. Він приймає те, що дає йому життя, і не шукає нічого іншого.
Так само, як і не шукає дідова коза, прив’язана ланцюгом. Дід за неї вирішив, як їй провести своє існування. Дід вирішив що їй їсти, знає як і коли можна її подоїти. А чим же той дід від кози відрізняється? А нічим, навпаки, коза краща від нього. На прив’язі у неволі дідова коза мекає. І якщо зняти той ланцюг, вона не стоятиме на місці, де їй вказали. А чи «мекають» українці, «прив’язані» «дідом» з Секретаріату Президента, «дідами» з Верховної ради України, Кабінету Міністрів та їхніми підлеглими? Ні, не мекають.
Сидять тихенько, «пасуться» там, де вирішили ці «діди», де ще є можливість. Українцям так довго говорили про те, «як треба», що коли отримали демократію люди не знали, що з нею робити. Це зрозуміли хитрі злі люди і знову взяли в полон довірливого добродушного українця, полон невидимий і куди небезпечніший за той, в якому ми були раніше. Україна - демократична країна? Це неправда, у нас не «мекають». Чи то через те, що «дід» занадто злий, чи то занадто рабська натура в українця.
Зате мекають в Сполучених Штатах Америки. Мекнуть на посадовця, і він вже ніколи не буде займати своєї посади. Мекнуть на проблему, і вона вирішується. В США закон – це Закон. В Штатах думка однієї людини – річ першочергова. Так само як відкритість і прозорість. Тому американський дід засмагає на узбережжі океану, а український – на зеленому морі (зелене море - так називають роботу в полі).
В серії дописів «Амерікен тріп» на багатьох прикладах продемонстровано, чим відрізняється рівень життя у прозорій країні, де люди поважають один одного, де влада поважає людей, адже люди і є влада. І тому так хочеться, щоб українець взяв приклад з американця, взяв приклад із дідової кози і замекав… І якщо це трапиться, обов’язково знайдеться той, хто приїде до України, подивиться на те, як ми живемо, і зробить серію дописів «Юкрейніен тріп або…». І читаючи це ми пишатимемося тим, що тримали власну долю у власних руках і змогли змінити її краще. Треба вірити в це і діяти, чи не так?
пе.с. Це був останній допис із серії "Амерікен тріп". Дякую що терпляче слідкували за розповідями! І хоча оповідки про подорож Сполученими Штатами скінчилися, на блозі дядька Пола завжди з'являються інші цікаві, актуальні та корисні дописи! Тримаймося гуртом!
Сінсереллі, дядько Пол ;)
пе.с.ик. Більше фото з СФ
48 годин в Сан Франциско. частина 3
Епілог
Пишучи перші рядки серії «Амерікен тріп» я зазначав, що будь-яку розповідь найважче розпочати. Адже найголовніше - налаштувати читача на правильне сприйняття того, що хочеш донести. І ось ми гуртом пройшлися-проїхалися західним узбережжям США.
Головна думка того, що автор хотів показати серією цих дописів, упродовж усього цього часу була відкрита і, водночас, прихована у назві – «Амерікен тріп (американська подорож) або чого дідова коза мекає». Проте давайте тимчасово забудемо про це і натхненно проведемо наш останній день в Сан Франциско.
Цей проїзний виглядав наступним чином: невеличка книжечка 7,5 на 14,5 сантиметрів, на лицевій частині написано, на який період виданий – в нашому випадку на 1 день. В середині намальовані 12 місяців та 31 день і покриті шаром сірого кольору. Це універсальний проїзний квиток.
Другого дня під час контролю у трамваї нам повідомили, що потрібно стерти покриття напроти сьогоднішнього дня, «погасити» проїзний. Ми зробити невинні обличчя туристів, що нібито не знали цього, і хутенько зробити те, що в нас попрохали. Так, ми їздили зайцями. Авжеж, це негарно і не правильно. Звісно, ми засуджуємо самі себе! Але як українці українців зрозумійте: 13 доларів – це 100 гривень, ми проявили розсудливість і економію :)
Зорієнтувавшись по мапі ми вирішили вискочити з трамваю неподалік Чайна таун, тобто китайського кварталу. Спускаючись вулицею у його бік ми отетеріли: на будівлі, що стояла перед нами, висів український прапор! Хутко почимчикували туди, аби з’ясувати що за патріотична установа знаходиться так далеко від Батьківщини.
Тоді я, нібито притримуючи сумку, почав її легенько припіднімати буквально кількома пальцями, таким чином, вага почала скакати від 20 до 22 кілограм. Коли працівниця аеропорту, що здійснювала нагляд за зважуванням валіз, поглянула на мене, я подарував їй американську посмішку. У відповідь я отримав таку ж і фразу щось на кшталт: « Ай, нехай їде», і моя валіза поповзла на ескалаторі (звична процедура транспортування багажу на літак). «Як багато в цій країні означає дипломатична посмішка», - самовдоволено подумав я.
Дорога назад забрала у нас 15 годин, з пересадкою у Мюнхенському аеропорті. Те, що Україна поруч, зрозуміли ще у повітрі. Коли літак підлітав до Борисполя, вже звична картинка безкраїх яскравих вогнів американських міст, що видніються у віконці літака, замінили мляві вогники Борисполя. «Україну ні з чим не переплутаєш» - хтось критично зауважив поруч.
Тієї миті я думав лиш про одне: хотілося вийти з літака і на повні груди вдихнути нічного українського повітря! Під час посадки я усвідомив, наскільки скучив за ним. Не знаю чим воно відрізняється, можливо вся справа у відносному сприйнятті, але я уявляв, як вийду з літака, закрию очі, і зроблю це. Це як обійнятися з рідною людиною після часів розлуки!
Вийшов. Вдихнув… У повітрі чимось так смерділо, що аж в голові запаморочилося. Це був ляпас від рідної людини після часів розлуки. Сказав про цей сморід в голос, хтось відповів, що то сміттєпереробний завод у Борисполі розносить «пахощі» на усі-усюди. «Ось яке перше враження іноземців, які прилітають в Україну - сморід» - подумав я.
Вже за кілька годин я відчиняв двері власної домівки. Моєї власної маленької країни! На заміну готельним ліжкам прийшов мій улюблений диван, величезним кавовим стаканам – чашка смачного заварного чаю. Цієї миті все здавалося кращим. Все у моїй маленькій країні. Але аж ніяк не у тій великій, що називається Україна.
Чого дідова коза мекає? Замість Епілогу
По прибуттю усі повернулися до своїх звичних справ. Тільки от, чесно кажучи, якось робота валилася з рук. Перші 2 дні на вулицях рідного міста я постійно спотикався. Через залізні штирі, що стирчать із землі, криві тротуари. До хорошого дуже швидко звикаєш. Навіть якщо йдеться не про основні суспільні блага, а про елементарні речі – те, що під ногами.
За цей час я багато думав про те, чому країна, що має значно довшу історію, аніж США, країна, що знаходиться в центрі Європи, маєш настільки відсталий рівень життя і, як наслідок, рівень розвитку людей. Чому в США бабусі сидять за комп’ютером або подорожують світом, а в Україні сидять за лузанням зернят або мандрують просторами бурякових і картопляних плантацій. Хіба наші і їхні люди ходять не під одним небом? Невже українці - працьовита нація, неспроможна подбати про себе і свого ближнього? В чому проблема?
Ми навчилися жити так як є, сприймати те, що дає життя, як належне. Ми тільки віддалено усвідомлюємо що десь є щось інше, здається, краще ніж у нас. Ми згодні з тим, що за нас постійно хтось щось вирішує – адже наша хата з краю. Українець виростає з парубка до діда, і коли в цього діда питаєш, чи задоволений він з того, як прожив життя, той відповідає – так. Він приймає те, що дає йому життя, і не шукає нічого іншого.
Так само, як і не шукає дідова коза, прив’язана ланцюгом. Дід за неї вирішив, як їй провести своє існування. Дід вирішив що їй їсти, знає як і коли можна її подоїти. А чим же той дід від кози відрізняється? А нічим, навпаки, коза краща від нього. На прив’язі у неволі дідова коза мекає. І якщо зняти той ланцюг, вона не стоятиме на місці, де їй вказали. А чи «мекають» українці, «прив’язані» «дідом» з Секретаріату Президента, «дідами» з Верховної ради України, Кабінету Міністрів та їхніми підлеглими? Ні, не мекають.
Сидять тихенько, «пасуться» там, де вирішили ці «діди», де ще є можливість. Українцям так довго говорили про те, «як треба», що коли отримали демократію люди не знали, що з нею робити. Це зрозуміли хитрі злі люди і знову взяли в полон довірливого добродушного українця, полон невидимий і куди небезпечніший за той, в якому ми були раніше. Україна - демократична країна? Це неправда, у нас не «мекають». Чи то через те, що «дід» занадто злий, чи то занадто рабська натура в українця.
Зате мекають в Сполучених Штатах Америки. Мекнуть на посадовця, і він вже ніколи не буде займати своєї посади. Мекнуть на проблему, і вона вирішується. В США закон – це Закон. В Штатах думка однієї людини – річ першочергова. Так само як відкритість і прозорість. Тому американський дід засмагає на узбережжі океану, а український – на зеленому морі (зелене море - так називають роботу в полі).
В серії дописів «Амерікен тріп» на багатьох прикладах продемонстровано, чим відрізняється рівень життя у прозорій країні, де люди поважають один одного, де влада поважає людей, адже люди і є влада. І тому так хочеться, щоб українець взяв приклад з американця, взяв приклад із дідової кози і замекав… І якщо це трапиться, обов’язково знайдеться той, хто приїде до України, подивиться на те, як ми живемо, і зробить серію дописів «Юкрейніен тріп або…». І читаючи це ми пишатимемося тим, що тримали власну долю у власних руках і змогли змінити її краще. Треба вірити в це і діяти, чи не так?
пе.с. Це був останній допис із серії "Амерікен тріп". Дякую що терпляче слідкували за розповідями! І хоча оповідки про подорож Сполученими Штатами скінчилися, на блозі дядька Пола завжди з'являються інші цікаві, актуальні та корисні дописи! Тримаймося гуртом!
Сінсереллі, дядько Пол ;)
2 коментарі:
круто!! дядько!!!! пиши книгу!!!!!
якби знайшовся інвестор, то впорядкував би всі дописи у книгу з картинками)
Дописати коментар