Донбас після АТО або як війна відкинула схід України на два століття назад

Звільнені від терористів населені пункти на сході України сьогодні нагадують місця, що зазнали стихійного лиха. Тільки от стихія на цих територіях чинилася силою куди підступнішою - руками агресора. У звільнених від сепаратистів містечках лише зараз потрохи починають відновлювати подачу світла та водопостачання, а залякані місцеві мешканці чекають на бодай якусь допомогу. Далі - про життя на буремному сході сьогодні. 

Я провів близько тижня в містах, звільнених від терористів в рамках АТО.  Враження від побаченого… Це як подивитися на стрибок з парашута на екрані і самому стрибнути. Мешкаючи у «мирних» містах - в Рівному, Києві, мені, як і більшості людей, було шкода тих, хто страждає через збройне протистояння на сході. Але я точно не усвідомлював яке це щастя, коли по тобі не стріляють, коли немає проблем із задоволенням елементарних людських благ, таких як, приміром, їжа, тепле ліжко. У телевізорі навряд чи можливо сповна передати людський біль, усвідомити завдані мешканцям збитки, відчути їх переживання.

Візьмемо до прикладу м. Слов’янськ – районний центр, у якому до відомих нам подій проживали приблизно 125 000 мешканців, тобто половина Рівного. Їхнє місто було під перехресних вогнем майже два місяці і було звільнене українськими збройними силами 5 липня. У результаті боїв Слов’янськ повністю  залишився без світла, без водопостачання і водовідведення. У місті не виплачувалися пенсії, соціальні видатки, оскільки спочатку через бойовиків і мародерів, а потім через відсутність світла, банки і казначейство не працювали, а отже будь-які державні виплати були унеможливлені. Магазини міста були зачинені, аптеки – так само.

В дворі міської дитячої лікарні вибухнули сім мін, одна з яких пробила стіну у приймальне відділення, вибито 103 вікна. Та сама ситуація з місцевим пологовим будинком. Слов’янська міська лікарня ім. Леніна працювала, але її керівництво самоусунулось від виконання обов’язків ще на початку збройного конфлікту, головний лікар утік з міста. З 14 хірургів залишилося лише 4, один з яких взяв на себе керівництво медичним закладом. У лікарні не вистачало не лише рук, а й ліків.

Словянська міська дитяча лікарня навряд чи найближчим часом зможе прийняти відвідувачів

Інші соціальні об’єкти у своїй більшості нині також у непридатному для функціонування стані. Спеціалісти МНС сьогодні розміновують школи, дитячі садочки, відбудувати за кошт держави їх швидкими темпами навряд чи вдасться. Рятівною соломинкою тут можуть стати хіба-що меценати. Я можу багато розповідати про злигодні, які панували у місті, але натомість повідаю про те, яка ситуація у Слов’янську нині.

Сьогодні місто встає з колін, хоч і повільно, навіть болісно. В центральній частині міста часткового підключили електропостачання, що дало змогу запрацювати «Ощадбанку» і казначейству. Люди отримали можливість отримати пенсію, зарплату. Води досі немає, але місцеві наловчилися набирати її де-інше у 5-6 літрові бутлі. На території Слов’янська проводяться роботи по відновленню електромереж, хоча, за моїми спостереженнями, доволі мляво. Відчинилися перші магазини, з’явилися перші продавці на місцевому ринку.

Водночас, мобільний зв'язок у місті досі фактично «лежить»: ключові оператори в Слов’янському районі майже не працюють. Розташована на горі Карачун неподалік міста телевізійна вишка підірвана терористами і годиться, хіба-що, металобрухт. На території Слов’янська помаленьку розбирають велику кількість блокпостів, звільняючи проїжджу частину. 

Телевізійна вишка м. Словянськ. Фото з Facebook 

Загалом, за словами місцевих, із міста виїхали більше половині мешканців. На вулицях не багатолюдно, люди з’являються, здебільшого, полюючи на гуманітарну допомогу. Хоча останніми днями,  усвідомивши, що війна таки залишила їхнє рідне місто, вони починають повертатися із неподалік розташованих міст та сіл, де вони ховалися.

У селах процес повернення населених пунктів до повноцінного життя фактично стоїть на місці. На відміну від Слов’янська, пенсіями тут і не пахне, невідомо чи будуть їх доставляти поштарі, як зазвичай. Світла, зрозуміло, немає, як і магазинів. Наприклад, у селі Семенівка в 7 км. від Слов’янська половина мешканців хворі на… застуду. Так, посеред спекотного літа. Тому що останні два місяці від артилерійського вогню, від авіа-ударів, які понищили чимало будинків, вони ховалися у своїх підвалах, льохах, фактично жили під землею. Там і застудилися. А ліків купити ніде.

Слідами війни: знято на одній з вулиць у селі Семенівка, Словянського району на Донеччині

Коли їм привезли відповідні медичні препарати, їжу та іншу гуманітарну допомогу, люди запитали, чи немає у нас… порошку та мила. Адже помитися чи попрати немає чим. Уявляєте кидок на скільки століть назад спровокувала війна? До того ж, офіційно неоголошена війна, яка звідси, із спокійного заходу України може комусь здатися дрібною, локальною, не вартою особливої уваги.

Рано чи пізно люди отримують гуманітарну допомогу. Проте сам процес недосконалий. Жителі записуються у міськраді на отримання такої допомоги, відстоюють багатогодинні черги, все це проходить під хвилею невдоволення, потім вони потрапляють до спеціальних списків, по яких знову відстоюють чергу, щоб отримати продуктовий пакет. Але суть не в цьому. Люди бачать, як до того ж Слов’янська заїжджають 20-тонні фури із гуманітаркою, яку розвантажують до міського пункту розподілу, а у підсумку після всіх цих черг отримують маленький кульок. Мешканцям Слов’янська це дуже не подобаються, тож усіх приїжджих посадовців вони просять якось вплинути на пришвидшення процесу, додаючи, що, певно, частину цієї допомоги просто розкрадають. Більше того, були випадки, коли деякі люди отримували гуманітарну допомогу і йшли на ринок продавати її.

Інша справа у селах, де я був. Наприклад, у ту ж Семенівку, Карпівку й інші ближні до Слов’янська села, за два місяці жодного разу волонтери не приїжджали. У цьому велика проблема тих, хто збирає гуманітарний вантаж. Благодійники думають, що зібрали і привезли в районних центр в розподільчий пункт – і справу зроблено. Але вже з досвіду наголошу, що велике значення має добре продумала логістика та процес розподілу такої допомоги. Схема «Привіз і віддав» має багато прогріхів. «Привіз і роздав», на мою думку, інша справа. Щоправда, у містах рятувальники влаштовувати роздачу допомоги таки не рекомендують, кажуть – небезпечно через можливість давки чи конфліктів «бо сусіду дали більше». Але це точно не стосується сіл.

Сьогодні села потребують найбільшої підтримки, оскільки волонтери, як правило, все везуть до міст, не контролюючи подальшу долю привезеного вантажу. Хоч, зрештою, вони й не зобов’язані. Мабуть.

Чули міф про те, що частина населення підтримують ДНР? Це не міф. На моє велике здивування. І розчарування. Принаймні можу судити по Слов’янську. Можемо припустити, що половина міста виїхала, бо не підтримувала ДНР, хотіла вивести дітей подалі від небезпеки, а інша лишилася, бо підтримувала «визволителів». При чому підтримували не якісь пияки чи з’їхавші з глузду старики. Я спілкувався із лікарями, чиновниками, громадськими діячами - де-юре інтелігенцією міста, яка абсолютно осмислено аргументує на користь бойовиків. Підтримують попри те, що терористи спровокували військове протистояння, кинули Слов’янськ на два століття назад.

Українських військових легко ідентифікувати по національних прапорах на військовій техніці

Водночас ті мешканці, хто виступає за Донбас у складі України, не відмовчуються, а також проголошують свою позицію. Бачив на центральній площі міста як люди ледь не билися між собою, захищаючи кожен свою думку. Хоч мені здається, що більшості притомних мешканців сходу все одно у складі якої країни жити: зараз для них найбільше значення має мир, дах над головою, щоб було чим погодувати дітей і так далі. Тому тут все залежить від української влади: вона повинна створити для людей такі умови для життя, щоби мешканці цих територій не хотіли ні в Росію, ні в ДНР, а будь-які прояви сепаратизму самостійно змітали народним гнівом.

Наскільки забезпечені військові, які мають потреби? Казали, що у харчах потреби не відчувають. Навіть пригощали мене солдатським супом. Волонтери їх стороною також не обходять. А от військова амуніція дуже доречна, адже всі ми знаємо, що з станом інфраструктури нашої армії далеко не все гаразд.

Я двічі бував на місці дислокації 11 батальйону «Київська Русь» на горі Карачун біля Слов’янська, у складі якої перебувають хлопці із Київської області. Вони налаштовані рішуче, усі готові захищати Україну. Деякі російськомовні військові розповідали, що навмисне перейшли на українську, щоб засвідчити свою любов до Батьківщини і зневагу до окупанта. 

Командир 11 батальйону Київської області «Київська Русь» Олександр Леонідович Гуменюк - один із тих, хто нещодавно звільнив м. Сіверськ на Донеччині

До речі, на моє здивування, твердження про те, що на Донбасі усі розмовляють російською – неправда. І в містах, і в селах дуже багато україномовних людей, тож на кожному кроці доводилося чути солов’їну і на початках це дуже дивувало.

За словами військових, частина бойовиків замаскувалися під мирних жителів досі перебувають у звільнених містах, тож вони будь-якої миті очікують диверсій. Більше того, вночі між військовими і терористами й досі час від часу відбуваються перестрілки.

Якщо говорити про дороги, то щоб заїхати до Слов’янська чи іншого населеного пункту, треба проїхати декілька блокпостів, на кожному з яких перевіряють паспорт, багажник, а зрідка й вміст сумок. До слова, коли вояки бачать у паспорті західноукраїнську прописку, посміхаються і  відразу віддають паспорт – з особистого досвіду. Зрідка питають про мету візиту. Я так розумію, вони самі родом з наших країв, тому їхні ментальні земляки підозр у солдат не викликають.

На своїй сторінці у Facebook я публікував фото, яке доводить причетність «російської руки» до подій на сході України.  Дякуючи міському голові міста Красний Лиман пощастило потрапити до місця, де відбувалися дуже жорстокі бої неподалік селища Ямпіль. Звідти нашими вояками було зігнано табір терористів, які не встигли замести сліди. Коробки із посилками з Росії, зброя «братньої» країни, медичні препарати їх виробництва, військова форма – доказів безліч. 

Повертаючись до слів про те, що Слов’янськ рухається до нормального життя, відчиняються магазини… Важко судити про вартість основного продуктового набору, не купував їх. Але комерсантів тут точно вистачає. Я вже говорив, що найбільші мобільні оператори (МТС і «Київстар») тут майже недоступні. Водночас працює Life. Для того, щоб залишатися на зв’язку, довелося його пошукати. Підійшов до одного із місцевих мешканців на скутері, і попросив його повозити мене, допомогти знайти стартовий пакет. Заледве знайшли. Але при звичній вартості 10 гривень, він вартував 25. Поповнення на 10 гривень продають по 15.

Ціни завищили і таксисти. Коли я мешкав я у місті Святогірськ у 30 км від Слов’янська, мені довелося скористатися послугою таксі, які обійшлося в 250 гривень. При чому таксист сказав, що у період антитерористичної операції, коли на вулицях літали кулі, 30-кілометровий трансфер вартував 800 гривень.

Події останніх тижнів свідчать, що кільце навколо бойовиків звужується, населені пункти звільняються один за другим. Але чи не значить це, що сили недруга акумулюються? Здається мені, що основні битви ще попереду.

Скільки б їх не було цих битв, схід України має зрозуміти, що їхні земляки з інших регіонів країни поруч із ними. Зрозуміти завдяки конкретним, хай навіть і невеличким вчинкам, направленим на їх підтримку. Як на мене, вже час закінчити бути «інтернет-воїнами», солдатами «диванної сотні». Слід спалити свою «хату скраю» і зробити щось для ближнього, для наших земляків, у подвір’я яких прийшла війна. Бо ж де гарантія, що завтра біда не прийде до нас? 

Фото Ольги Іващенко (с).

Будь-яке копіювання фотографій лише з дозволу їх автора.