Амерікен тріп або чого дідова коза мекає. "Київ-Мюнхен-ЛА"

"Київ-Мюнхен-Лос Анжелес"

Якщо у середньостатистичного українця попрохати назвати пятірку міст, у яких він хотів би побувати, думаю 9 із 10 точно назвали б Лос Анжелес. І поки 9 з 10 мріють там побувати, мене попутними вітрами занесло до столиці світового кінематографу. При чому, оцей "попутний" вітер дув з України (аеропорт "Бориспіль") через Мюнхен (Німеччина) до Елею (L - ел, A - ей) - саме так кличуть своє місто корінні мешканці Лос Анжелеса. 

Це  був мій перший трансатлантичний переліт. Із його наближенням я все частіше переймався думкою: а як це воно, летіти над океаном, крізь хмари, дивитися у маленьке віконце літака,  бачити цятки далеко внизу, які мигають під тобою наче погано працююча лампа... Мої роздуми розбавляла історія сестри мого приятеля, яка розповідала, що при злеті літака завжди переживає не найкращі миті, оскільки дуже різко змінюється тиск, який тисне на мозок неначе зад курки, що всілася на яйце.

Звісно, перш ніж втрапити до літака, довелося пройти всі процедури в Міжнародному аеропорті "Бориспіль". Я б цього не згадував, якби не одий цікавий факт: разом з нами контроль проходив футболіст київського "Динамо" Бадр ель Каддурі. При чому, робив він це не у воротах "Для іноземних громадян", а у тих, що "Для громадян України". Бадр що, прийняв громадянство?

Сонечко вставало з-за горизонту, а літак "Київ-Мюнхен" тим часом взлітав із смердючого Борисполя. Чого смердючого? Про це - в останньому дописі про цей тріп... До баварського міста літак примчав менш як за дві години. Тут я познайомився з тими, кого називають задроти. Точніше, в нашому випадку - іноземні задроти. Коли вийшли із літака, почалося чергове проходження через арки з металошукачами. Їх німецьким повітряним прикордонникам виявилося мало, тож хлопята примахалися ще із ручними.

Один з них довго щось мені пояснював у наказовій формі, а я ніяк не міг збагнути. Потім виявилося, що той просив, яби я підняв ноги так, щоб він міг поводити металошукачем по... підошві моїх капців. Тоді я обурювався, ще не знаючи, що вже за кілька днів під час внутрішньоамериканського континентального рейсу американські аеропортисти перевершать німецьких колег.

До речі, про час. В аеропорту Мюнхена нам довелося просидіти аж 7 годин! Обходили його вздовж і поперек, всі магазини, сувенірні лавки. Між іншим, не знаю як у місті, а в аеропорту дуже багато точок із символікою місцевої гордості - футбольного клубу "Баварія".

  А 7 годин просиділи, бо літак до міста Янголів мав свій графік польотів, і з бажанням купки українців він аж ніяк не співпадав. "Ну так класно, треба було поїхати до Мюнхена!", - скажете ви. А я відповім, що Мюнхенський аеропорт знаходиться у... 30 кілометрах від самого міста.


Щоб туди потрапити необхідно мати Шенгенську візу. Із 7 годин якнайменше 2 забере дорога туди й назад. За 5 годин подивитися таке місто, як Мюнхен не реально. Але можливо. Це довели декілька моїх колег, які встигли частково помилуватися архітектурою міста та насолодитися місцевим пивом.

До речі, про пиво. Всі ми чули, що німці варять смачне пиво. Але я не думав, що настільки! В аеропорту було достатньо забігайлівок, де можна було скуштувати пінного. Середня вартість - 3,5 євро. На українські гроші  близько 40 грн. Як згадую нині той смак, аж слина тече... Трапилася у нас історія з пивом. Точніше з бокалом, розбили! Думали хана, дороге задоволення в Німеччині  бокали бити. Якщо в Рівному у пабах за розбитий бокал по прайсу мінімум 20 грн... Сидимо, допиваємо пиво, вже в очікуванні страшного рахунку за пиво, а тут бац - розбитий бокал не включили. Ось тут я ще дужче заповажав німців.

Перш ніж у цьому дописі літак нарешті сяде в аеропорті Лос Анжелеса, справедливо мушу зазначити, яким чином стала можлива моя подорож. Та, як наслідок, маса вражень і 31 гігабайт фотографій, умістити які не вистачить фотоальбомів, навіть якщо обійти усі магазини м. Рівне :)

В амерікен тріп взяли участь 20 з гаком журналістів, переважно з м. Київ із 1+1, СТБ, 5 канал, 24-ТВ, Кореспондент, Українська правда, Комерсант, Сегодня, Дело, Німецька хвиля, РБК-Україна та інші (простіть кого не зазначив :р). Ми упродовж 8 місяців гуртом навчалися в Могилянській школі журналістики (НУ Києво-Могилянська академія) на проекті DFJ - Digital future of journalism (Журналістика цифрового майбутнього).

Упродовж навчальних модулів у нас викладали професори, журналісти, редактори, футбольні кометатори (один з них - брат Крейга Армстронга, композитора, яких написав саундтреки до "Властелина колец" та інших відомих фільмів), фахівці із відповідної тематики з усього світу - Бразилії, Англії, США, Великобританії, Іспанії тощо. Їх поява в Україні на нашому проекті, власне, як і наша поїздка до Сполучених Штатів, стали можливими завдяки фінансовому сприянню співзасновника DFJ - Фонду Рината Ахметова "Розвиток України".

Поїздка до США мала тривати 7 днів - з 23.04.2011 до 01.05.2011 і передбачала в собі масу візитів та зустрічей для обміну досвідом в односторонньому порядку - американці дарували свій досвід нам :) Так от, в рамках цього обміну ми відвідували легендарну газету Los Angeles Times, всесвітньо відому компанію Yahoo News та провідні ЗМІ західного узбережжя США.

Під час планування подорожі технічний директор DFJ Юрій Панін, за поданням журналістки каналу 1+1 та подруги автора цих рядків Маргарити Ситник, вніс конструктивну пропозицію: а давайте-но після тижня офіційних візитів і прогулянок містом Янголів розібємо власні копілки - залишимося за свій кошт й рушимо в подорож найцікавішими місцями західного узбережжя США. Таким чином наш Амерікен тріп продовжився, копілки опустіли, а в голові після побаченого засіли безсмертні враження, які я тут намагаюся передати для внуків (жартую! Хоча...).

 Шляхом численних он-лайн засідань і тет-а-тет нарад, прочитавши десятки блогів подорожувальників та відповідних сайтів ми спромоглися скласти власний маршрут, до якого увійшли найцікавіші місця західного узбережжя США.

Оскільки наш літак, так чи інакше повинен приземлитися у цьому дописі, повернемося до нього. На відміну від маршруту "Київ-Мюнхен", на якому ми летіли аеробусом, "Мюнхен-Лос Анжелес" сполучав рейс здійснюваний літаком Боінг. У співвідношенні розмірів аеробус та Боінг наче Жигуль проти автобуса... Пів доби в літаку, скажу я вам, річ не проста. Мені пощастило опинитися біля вікна. Хоча чого пощастило, це місце я забронював собі на сайті авіакомпанії Lufthansa. Так от, через це віконечко в літаку, навідміну від 95% пасажирів, я ні на хвилину не зімкнув очей. 

Памятаю ту мить, коли Піренейським півостровом (Іспанія) закінчувалася Європа і починався океан...

 Памятаю, як виглядав острови і сердився, що їх не видно через хмари. Памятаю Гренландію, просто величезна гладь із снігів, над якої повільно летів літак - надзвичайно красиво!

 Не забуду легкої турбулентності, коли кілька хвилин трясло літак, що хлопчик, що сидів поруч зі мною, припинив читати книжку.

 До речі, мій літаковий сусіда, мовчазний америкос, який не любить курятину, за дорогу прочитав 3 книги. В літаку відбувалося кількаразове харчування, яке входить у вартість квитка + напої, в т.ч. й алкогольні. Так от малий, років так на 18 тягне, смакував різну єрунду, а курку майже не чипав. А вона, між іншим, смачна!

В Боїнгу потішила наявність вмонтованих у сидіння персональних телевізорів із можливістю вибору фільмів, відео, музики, радіо та іншого контенту. Саме в літаку слухаючи музику я став шанувальником творчості Nelly Furtado :)

До слова, різниця Елейського із Київським часом - 9 годин. Тобто під час польоту ми поверталися в часі назад! І коли ми прилетіли, в ЛА була ще субота, а в Україні вже неділя - Великдень.

Підлітали до Лос Анжелеса ще засвітла, близько 20.30. Тому на мій великий сум (і не тільки мій) не вдалося побачити нічного ЛА - грандіозного видовища, яким ми насолоджувалися ще в Україні скидаючи один одному посидання на відповідне відео в Інтернеті.

Тоді ми ще не знали, що пригнічуватися через це не варто, адже за кілька днів повертаючись із Сан Франциско до міста Янголів (під час першого візиту до СФ) ми паруватимемо над нічним Елеєм... Але не забігайно наперід.

Літак сів, і я сказав собі: "Мужик - ти мужик!". Пацан збоку закрив книгу і почав вибиратися з літака. За ним я, за мною інші... Пройшовши весь необхідний контроль, відповівши на питання про мету візиту, тривалість перебування і інші стандартні доколупування усіх вїжджаючих, я забрав багаж і вийшов з колегами до зали очікування. Пригадую, тоді вона здалася мені зовсім не показною по розмірах. На вході стояли люди із табличками, явно чекаючи когось із нашого рейсу - кожен свого.

Коли я задивився на одну з таких табличок і за мить піднявши очі на того, хто її тримав, я упіймав погляд парубка, який маячив мені очима. Через моє пильне роздивляння той подумав, що я є містером, якого він очікував :) Зрозумівши свою помилку я сховав очі в підлогу і швиденько погупав у протилежний бік. Коли усі згуртувалися, ми зібралися з думками і рушили у бік виходу із зали очікування.

На вулиці тим часом зовсім стемніло. Дорога з Києва до Лос Анжелеса зайняла фактично добу. Незважаючи на шалену втому, ми з посмішками рушили на вихід. Свіже американське повітря вдарило нам в легені, а незвичні візуальні образи - в очі. Добу без сну я тримався на адреанліні. Тоді я не замислювався, що вся та тусня з перельотами - це найменш дивовижне із того, що я побачу. З першого кроку в Лос Анжелесі місто Янголів зїло моє серце. Але про це та дуже дуже багато цікаво - у наступному дописі!

Пе.С. Сьогодні вперше не святкую День журналіста. Весь вечір провів працюючи над дописом. А може це й добре :)