середа, 14 вересня 2011 р.

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає: 48 годин в Сан Франциско - 1

Амерікен тріп або чого дідова коза мекає
48 годин в Сан Франциско

Попередній допис | Перший допис
Тієї ночі в середині мене вирували двоякі відчуття: їдучі у бік Сан Франциско я відчував, що через три дні буду в Україні, через три дні їхатиму вже не широченною автострадою, а подовбаними дорогами. Але такими рідними дорогами... Пригадалась фраза: «Всюди добре, але вдома – найкраще…». Тієї миті я подумав, що це правда, але поглянувши у вікно знову засумнівався у цьому. І тут загриміла наша рація: говорив водій з нашої другої автівки.

«За хвилину у нас ювілейний кілометр!» - почулося з динаміка. Виявилося, на під’їзді до Сан Франциско спідометри автомобілів засвідчили, що за сім днів тріпу по західному узбережжю США ми проїхали 3000 кілометрів. Пролунала пропозиція зупинитися і відзначити цю мить. Відзначити гучними вигуками та сміхом, потиском рук та колективним фото на згадку представників кожної автівки нашого маленького каравану. 
Ці 3000 кілометрів були воістину нелегкими. Зазвичай наш графік виглядав так: приїжджаємо на заплановане місце ночівлі о першій-третій ночі, а вранці о п’ятій-сьомій вже на ногах, вирушаємо в пошуках чергових вражень і пригод. Таким чином в середньому ми спали по 4-5 годин.

В нормальних умовах це було б дуже важко, але в нашому випадку ми трималися на адреналіні. Безліч вражень переповнювали зранку до ночі, тому думати про сон просто не було коли. Час від часу дехто дрімав по дорозі.
 Водії темної пори доби просили говорити з ними на різні теми, боялися заснути. В такі моменти відчувалося, наскільки зміцнів наш командний дух, в подорожі усі стали єдиним організмом.

До речі, коли мова заходила про якусь чергову американську дивовижу один із наших водіїв постійно озвучував одну фразу, як пояснення тому, чому ми дивувалися: «Це Гамерика, синку!». Що тут можна додати?

В бік Сан Франциско ми рухалися по широченному фрівею, який складався із п’яти поліс в один бік і двох додаткових для з’їзду на бокові дороги. Зізнаюся чесно, ні в Штатах, ні деінде такої широченної дороги я ще на бачив.

Нарешті на горизонті з’явилося те, чого всі давно чекали – вогні нічного міста. Мегаполіс уночі – це щось грандіозне. Любите дивитися вночі на зорі? Це стільки ж вогнів, тільки голову задирати не потрібно.

Щоб потрапити до СФ нам потрібно було проїхати через семикілометровий Оклендський міст. Проїзд платний – 5 доларів з автівки. Біля кожної полоси дороги розташований контрольно-пропускний пункт, біля якого зупиняються транспортні засоби, щоб заплатити за проїзд і посмішку контролера. Ця нескладна процедура у нашого каравану пройшла успішно і ми рушили у бік мільйону вогнів.
 
Коли потрапили в місто, на годиннику було далеко за опівніч. В Сан Франциско ми забронювали готель за назвою Aida Plaza Hotel. І хоча він особливим надкомфортом не відзначався, зате знаходився на головній вулиці СФ  - Маркет стріт (Market street). А це автоматично означало, що чимало вартих для відвідування місць доступні без користування громадським транспортом.

Також готель Aida вабив тим, що йому нині фактично 100 років – а це американська історія! Він був збудований ще у 1912-му тодішнім мером міста, який згодом став американським конгресменом. Розповідали, що свого часу цю будівлю займали американські спецслужби. Тож відпочиваючи в номері можна було фантазувати і здогадуватися, чи не чистив зброю в цій кімнаті півстоліття тому який суперагент.

Кімната в мене також була особлива. Окрім двох ліжок безпосередньо у ній знаходилися… два умивальники. Прямісінько в стіні. Таким чином вмиватися й чистити зуби довелося просто біля свого ліжка, що, погодьтеся, якось незвично. У ванній кімнаті умивальник відсутній, там лише унітаз і душ. Вікна в готелі також класичні американські – відчиняються знизу дороги, зачиняються, відповідно, згори донизу.

По прибуттю перше враження від Сан Франциско… вдарило нам в ніс. Вийшли з автівок, вдихнули на повні груди прохолодного нічного повітря і зрозуміли, що воно аж ніяк не свіже. Повітря було перенасичене запахом марихуани. Це неабияк здивувало, адже неможливо собі уявити, щоб, наприклад, в Україні таке було можливе на центральній вулиці міста. За мить я зрозумів, що це тільки «квіточки».

Навколо в тіні дерев та будинків шарахалися багато чорношкірих хлопців в ланцюжках і капюшонах: ось один озираючись непомітно передає щось іншому, неподалік божевільний щось вигукує і хаотично вимахує руками, ще далі стоять темні хлоп’ята і гарчать один на одного. Не таким я очікував побачити Сан Франциско. Виявилося, на відміну від інших міст, тут із настанням темряви вся нечисть виповзає не у неблагополучних районах, а на Маркет стріт.

Дилери штовхають наркотики, хулігани розважаються по-своєму, психи верещать тільки їм зрозумілий набір слів ітп. Поглянувши на це весь наш караван, окрім одного сміливого добродія, відмовився від ідеї, яка озвучувалася в дорозі - прогулятися нічним Сан Франциско. З цього місця пішов зворотній відлік – в США нам залишалося 48 годин, і цей час слід було провести так, щоб поставити жирну крапку в історії про амерікен тріп.
Два дні в такому місті – аж ніяк не багато. Тим паче, якщо в ньому безліч місць, які кожен турист просто зобов’язаний відвідати. Місто здалося мені значно меншим за Лос Анжелес. Інформаційні буклети про місто повідали про те, що у ньому мешкають понад 800 тисяч осіб. Я подумав, що це не так вже й багато, але вчитавшись у вищезгаданий буклет дізнався, що, разом з цим, Сан Франциско четверте за кількістю населення місто в Каліфорнії і 12-те в США.
 
Довго не думаючи я в компанії колег-телевізійників вирушив до точки №1 – одного з символів СФ - мосту Золоті ворота (Golden Gate Bridge). Дорога полягала через шикарний однойменний парк Золоті ворота.
 Там посеред чудернацьких дерев і фонтанів помітив гурт осіб середнього й старшого віку, які займалися чи то йогою, чи то виконували елементи східних єдиноборств: один здійснював плавні рухи, всі інші повторювали за ним.
 В парку побачили літню сцену для проведення заходів. Довго не думаючи вилізли на неї і зіграли імпровізовану виставу – битву між мною і журналістом «24 TV» за серце журналістки «1+1» під гучні оплески журналістки «СТБ».
 Наприкінці супер прем’єри в парк вибухнув гучними оплесками – ми плескали самі собі :)
 Поблизу наштовхнулися на Японський чайний сад, який є частиною парку Золоті Ворота. Заплативши сім долярів за вхід ми без перебільшення потрапити до Японії.
 На території розкидані класичні будиночки країни, де сходить сонце, мостики, статуї та інші символи батьківщини самураїв.
 Тут же можна скушувати їхніх наїдків, типу суші, японського супу або чаю без цукру.
 У невеличких прозорих водоймах плавають великі риби золотистого та білого кольорів, час від часу висовуючи голови із води, немов якісь бобри.
 Дно деяких водойм всіяне монетами. Туристи традиційно кидають їх, вірячи в прикмету, що колись завдяки цьому обов’язково повернуться сюди. Таким чином дно водойми Японського чайного саду збагатилося й на 50 українських копійок з рук автора цих рядків.
 

Полишивши сад по дорозі до мосту зустріли старого діда з довгою сивуватою бородою, який сидів у траві на невеличкому стільці. В руці він тримав натягнутий мотузок, до якого був прив’язаний сивуватий дуже товстий собака.
 Коли ми наблизилися він так завив, що позаздрили б українські собаки, які час від часу виють під моїм будинком після того, як доспівають останніх пісень алкаші, що полюбляють горланити вечірньої пори під дзвін стаканів. Порівнявшись із чотирилапим я побачив, що він… сліпий. Аж моторошно стало. Тут же згадав улюблену фразу нашого товариша: «Це Гамерика, синку…».
Її можна віднести й до того, що я побачив буквально наступної ж миті.
 А побачив я велику галявину, на якій на канапах відпочивали люди, поруч стояли велосипеди. Трішки далі побіля водойми припар кувалося кілька автівок, її мешканці розставили розкладні столики і стали смажити барбекю гучно сміючись і перебиваючи один одного. Це був вікенд, люди відпочивали. «Щаслива нація», - подумав я пригадавши, як відпочивають в Україні, зокрема учасники Хору алкогольного Духу у моєму дворі.
 
Намотавши кілька кілометрів повз вулицю Мартина Лютера Кінга ми потрапили до Золотих воріт.
 Міст прикметний своїм червоним кольором. Подейкують, що його безперестанку фарбують упродовж року, щоб він не втрачав свого відтінку. Сам по собі він не є довгим – менше двох кілометрів.
 Проте на мості дуже вітряно, і якщо втратити пильність головний убір може «зїсти» однойменна протока Золоті Ворота, через яку перекинувся міст.
 
Сказати, що Голден Гейт – це щось грандіозне, не можна. Проте туристів тут безліч. Затримуватися надовго в цій масі ми не стали.
 
Однією із особливостей Сан Франциско є вітряність. І чим ближче до океану, тим міцніший і холодніший вітер. В травні я натягнув на себе абсолютно весь теплий одяг, який в мене був. І зізнаюся, в деякі моменти мене аж пересмикувало від холоду.
 
З боку Золотих воріт побачили ще один символ Сан Франциско – легендарну в’язницю-острів Алькатрас. Саме у ній свого часу відбували строк відомі гангстери Аль Капоне та Кулеметний Келлі.
 Особливість цієї тюрми була в тому, що з неї місто видко наче на ладоні. Здавалося б, ось вона свобода, прямо перед тобою, але втекти з острова-скелі і перепливти канал було не можливо, адже тут діють холодні течії, вплив яких людський організм не спроможний витримати.
 Ця в’язниця обмежувала злочинців не лише фізично, а була ще й моральним батогом. Її закрили у 1963 році через брак фінансування. Зараз тут діючий музей, екскурсія в який коштує 35 доларів. Вона передбачає в тому числі й відвідини камери, в якій сидів Аль Капоне. Про це розповідали товариші, які рушили туди. На жаль, у мене не знайшлося вільних пів дня із 48 годин на те, щоб потрапити на Алькатрас.
 

Зате є ще багато інших цікавих місць, про які я наостанок розповім в наступному матеріалі, який з’явиться за тиждень.
 А оскільки наш амерікен тріп вичерпується, дізнаємося й чого та дідова коза мекає!  

 Слідкуйте за дописами!
  - - -
пе.с. Хто ж то говорив "Це Гамерика, синку!"??? - Це Сєрж Харченко :) гигиувііууугии

0 коментарі:

Дописати коментар

Про мене ;)

Моє фото
Журналіст, блоггер, адмін найбільшої спільноти м.Рівне у ВК "Типове Рівне"
 
Передрук матеріалів ЛИШЕ за погодження з автором або за умови наявності гіперпосилання на "Блог дядька Пола"