ГОЛУБЧИКИ «ВИСЕЛИЛИ», ПРО БАЧОК ЗАБУЛИ

Обліплені стовпи та дошки довкола рівненських вищих навчальних закладів оголошеннями, на кшталт «Зніму…» чи «Здам кімнату», красномовно свідчать про розпал „оксамитового сезону” в рівнян, які щороку здають квартиру студентам-заочникам або тим, хто, на жаль, залишився без місця в гуртожитку. Отже, темою дослідження журналіста стала оренда помешкання для проживання іногородніх студентів. Аби досконаліше вивчити питання, кореспондент тижневика сам спробував взяти квартирантів.


Насамперед вивчив усі тонкощі співмешкання з квартиронаймачами. Спочатку поспілкувався з людьми, для яких взяти студента на кватиру – справа не нова. Довго шукати не довелося – згадав про бабусю із сусіднього під’їзду, яка, як мені розповідали, у двокімнатній квартирі примудрялася поселяти шістьох чоловік.

- Уже три роки мешкаю сама – чоловік помер, однак студентів на квартиру беру вже років із сім, - розповіла Людмила Тихонівна. – Пенсія моя маленька, комуналка витягує багато коштів, а жити якось треба. Перших поселенців знайшла, коли розвісила оголошення «Здам кімнату» біля університету. Їм сподобалося, тож приїхали й наступної сесії. Потім ще й родичі їх зверталися – я і їх прийняла. За таким принципом щороку приїжджають нові мешканці, мені їх навіть шукати не треба. Нині у мене мешкають троє студенток-заочниць із Закарпаття.

Бабця Людмила розповіла, що у 2002 році квартиру здавала по 8 гривень з особи на добу, дівчата жили по двоє в кімнаті, а сама господиня на кушетці в кухні перебивалася. Звісно, з того часу ціни піднялися. Ще минулої сесії брала з квартирантів по 20 гривень. Нині ж вони сплачують Людмилі Тихонівні по 25 гривень, оскільки, бідкається бабця, все дорожчає.

- Ми з дівчатами завжди розробляємо графік, кому коли зранку вставати, аби не заважали одна одній на кухні чи у ванній, – провадить Людмила Тихонівна. – Не дуже радує лише те, що квартиранти багато електроенергії спалюють, але це саме собою розуміється - вчаться ж допізна. Так, буває, що інколи заважають спати, але то пусте.

Не нехтує можливістю здати кімнату і пані Ніна, продавець кав’ярні, що на автовокзалі. З нею розговорився випадково. П’ючи каву, став свідком розмови, яку Ніна вела зі студентами із того ж таки Закарпаття. Двійко дівчат цікавилися у продавця, чи не знає вона, де можна поселитися на період сесії. Мовляв, на вокзалі ночувати не хочеться, а дістаючись до Рівного, розраховували, що знайдуть помешкання вже на місці. Не роздумуючи, пані Ніна запропонувала зупинитися у неї. Дівчата домовилися, що на квартиру прийдуть по закінченню робочого дня, і вирушили у своїх справах.

- Студенти питають про житло дуже часто, більшості доводиться відмовляти, але час від часу беру когось на квартиру: продаючи каву, великих статків не назбираєш, - спілкуючись зі мною розповіла пані Ніна. – З кінця минулого року беру по 30 гривень з людини, раніше платили по 25. На довгі терміни мешкання студентів не приймаю. Мала гіркий досвід, який не вартий зароблених грошей.

Два роки тому взяла першокурсницю із Кузнецовська. У перший же день дівчина почала підморгувати моєму сину, а наступного дня кудись зникла. За кілька днів опівночі прийшла додому під наглядом міліціонера, бо вплуталася в якусь історію. А я ж увесь час хвилювалася, куди зникла та студентка... А ввечері одного дня чую, як хтось грюкає в двері. То був мій сусід-наркоман, який розшукував мою квартирантку – знайшла, бачте, собі хлопця такого. Тож я її поперла з квартири! З тих пір здаю хату лише заочникам, які шукають тимчасове житло. Щоправда, хлопців брати не наважуюсь – боюся. Ще трапиться який гульвіса, то матиму клопіт...

Поспілкувавшись із знаючими людьми, замислився: де б то знайти й собі заочників-квартирантів, щоб, так би мовити, не з чужих вуст дізнатися про особливості «квартирного бізнесу». Попросив допомоги у вищезгаданої Людмили Тихонівни. Остання пообіцяла, якщо бажаючих буде більше, аніж вона зможе розмістити, то повідомить. За три тижні Тихонівна зателефонувала з пропозицією прийняти на 4 дні двох заміжніх ґаздинь із Закарпаття. Отож дівчата оселилися в моїй квартирі. Тоді й почалося найцікавіше.

Оскільки сусідка брала зі студенток 25 грн. на добу, то я вирішив нічого нового не впроваджувати – розцінки залишив старими. Дівчата виявилися не надто комунікабельними, постійно зачинялися у своїй кімнаті. На перших порах ніяких особливих змін у своєму повсякденному житті не відчув. Аж поки…

Якось уранці, відчинивши дверцята холодильника, оторопів: усю мою їжу запхано в одну секцію, натомість дві інші було завалено банками й іншим посудом. Та Бог із ними, з банками тими! А от смачних голубчиків у сметані справді шкода! Каструля з ними стояла на табуретці біля батареї, де за ніч сметана, звичайно ж, прокисла. Коли з відчаєм в очах запитав дівчат: „Навіщо?”, – ті відповіли, що в холодильнику не було місця для їхньої тушкованки. Ще одна пригода трапилася у туалеті. Хтось із моїх квартиранток, певно, і не підозрював, для чого там знаходиться зливний бачок. Пояснювати не став, але добряче розізлився!

Протягом перших двох діб квартирантки зверталися до мене тричі: розраховуючись за надане житло, волаючи від неспроможності упоратися із замком на вхідних дверях та прохаючи позичити трохи солі. Третього дня тимчасові співмешканки випадково вимкнули світло у ванній, коли я приймав душ. Довелося вилазити із ванни й умикати світло самостійно. Останнього четвертого дня увечері на прощання почув «До побачення», а коли двері за жінками зачинилися, полегшено зітхнув. Однак стурбував стан справ на кухні: угледів там гору використаного квартирантками за день брудного посуду.

Хоча в такій ситуації було б несправедливо не згадати жодного позитивного моменту. Та, на жаль, він був лише один – зароблені мною 200 гривень. Тож подумав, що здавати квартиру – таки прибуткова справа, незважаючи на те що не так все солодко, як спершу видається. Зрештою, ніхто й не казав, що заробляти гроші легко. Тож, якщо фінансова скрута підібралася до вас занадто близько, можете розглянути такий різновид заробітку як варіант покращення власного фінансового стану.