Амерікен тріп: у Venice Beach з голлівудською режисеркою

Амерікен тріп: або чого дідова коза мекає
У Venice Beach з голлівудською режисеркою
Попередній допис ТУТАВО
Перший допис ТАМАГО
- -
Лос Анжелес - це місто не лише успішних людей, а й притулок мільйонів розбитих надій. Десятиліттями сюди здійснюють паломництво люди не лише з усієї Америки, а й усього світу. Чи не кожен робить це в пошуках слави, кращої долі, керований бажанням стати частиною суворої Голлівудської машини. Проте ця «машина» відкидає чи не кожного, залишаючи в своїх тенетах лише обраних. У цьому дописі я розповім про знайомство із людиною, яка змогла пристосуватися до голлівудського життя і стала частиною її кіноіндустрії. 

 Суботній ранок в Лос Анжелесі не передбачав нічого особливого. Від самого рання усі мої знайомі кудись розбрелися: хтось поїхав на пляж, хтось кататися на американські гірки, дехто кинувся по магазинах задля шопінгу. Це був останній день в місті Янголів, адже наступного дня наша ватага збиралася вирушити в подорож західним узбережжям США, а частина – назад до Києва.

Аби зібратися з думками, вирішив вийти з готелю і подихати ранковим повітрям. В холі на першому поверсі зустрів свою колегу – Ольгу Веснянку з «Німецької хвилі», що сиділа із загадковим виразом обличчя. «Чого чекаєш, Олю, другого приходу?» - пожартував я. «Ні, пане Сашко, Голлівудського продюсера», - гідно відповіла Оля, яка постійно називає мене «Паном Сашко». Поцікавилися про плани один одного на поточний день, і тут Оля заявила, що після запланованого інтерв’ю з продюсером по неї має заїхати місцева режисерка, яка обіцялася показати в Лос Анжелесі місця, закриті від пересічних туристів. «Давай з нами, пане Сашко! Я, ти, Максим (кореспондент журналу «Бізнес») і Лана», - мовила моя приятелька. А що тут думати? Я, певним чином, «дав з ними».

Поцікавився звідкіля дівчина з України знає режисерку з Лос Анжелеса. Все виявилося геніально просто: вищезгадана режисерка, яку звуть Лана Паршина, приїжджала на Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», в організації якого допомагала Ольга Веснянка. Та поруч із видатними особистостями не дрімала, а познайомилась і долучила Паршину до друзів у соціальній мережі Facebook. А по прибуттю до ЛА зконтактувала з нею у «Фейсбуці» й запропонувала зустрітися. Та радо погодилася.

Отже, завантажилися ми гуртом до автівки Лани Паршиної й рушили у бік океану. За словами Лани, у місце, яке шанують як зірки, так і мільйони туристів – Веніс Біч (Venice beach). Доки ми їхали Ольга Веснянка розповідала про зустріч із чи не найуспішнішим продюсером із пострадянського простору, якого звуть Ігор Лопатьонок. «Сидимо в одному закладі, я п’ю морквяний сік, Ігор щось їсть, і тут в нього телефонує мобілка. Поспілкувавшись російською, він каже мені: «Знаєш хто звонив?». Я відповідаю: «Хто?». А той: «Оля Куриленко…» (подружка Джеймса Бонда в останній Бондіаді)». Виявилось, що уся російськомовна спільнота об’єднана навколо кіноіндустрії тісно спілкується між собою, в т.ч. і зірки першої величини, такі як Міла Йовович…

Але давайте поговоримо про Лану Паршину. Як розповіла сама дівчина, колись давно вона працювала перекладачем кількох мов, позаштатним журналістом та консультантом зі зв'язків з громадськістю, але кіно було її пристрастю і вона залишила яскраву кар'єру в області кризового регулювання, щоб втілити свою мрію. Також вона навчалася Університеті штату Луїзіана.

Профіль Паршиної – документальне кіно. Хоча, як зізналася автору цих рядків, її мрія – зняти повноцінний художній фільм. Напевно, найгучнішою роботою Лани Паршиної є зйомки фільму про Світлану Аллілуєву, доньку Сталіна, що мешкала в штаті Вісконсін, адже це був ексклюзив, що викликав чималий резонанс. Після появи відеокадрів героїня фільму змінила номер телефону та місце проживання…

 

Подорожуючи нам довелося проїхати поблизу готелю "Каліфорнія". Так, того самого славнозвісного Hotel California, про якого написано стільки пісень! Особливо він нічим не виділяється, адже є доволі старим. Але імя і репутацію має, і вона працює на нього. 

 

Першим місцем, куди нас привезла Лана Паршина, був готель Беверлі Вілшир (Beverly Wilshire Hotel). «І чим він особливий?» - запитаєте ви. А саме тут в президентських апартаментах проводили свій час герої Річарда Гіра та Джулії Робертс у нині культовому фільмі «Красуня». Режисерка завела нас на сходи, якими спускалася Робертс у фільмі, де ми успішно провели фотосесію. Ще б пак, не щодня доводиться опинитися по той бік телевізора!

 

Прибувши до вищезгаданого Веніч Біч вирішили похарчуватися. Обійшли кілька ресторанчиків, переповнених людьми, нарешті зайняли в одному з них місце. Замовили невідомий американський харч, щось типу комплексного обіду, а Ольга Веснянка вирішила потішити себе салатом. Як наслідок, той салат їли усі четверо. На цьому хочеться зупинитися детальніше. Якщо ви відвідуєте заклади громадського харчування в Україні, пригадайте, які порції вам приносили – невеличкі, такі що й не наїсися, хіба-що «перекусиш». В Штатах все навпаки, благослови, Боже, Америку!

 Порція салату була розміром ледь не з відро. Те саме стосується й інших харчів, що ми купували в інших місцях упродовж перебування в США. Якщо ти платиш гроші (на їхні зарплати зовсім невеликі), то і отримуєш вдосталь. До речі, салат вартував щось близько 8-ми доларів. У нас за 8 гривень принесуть хіба-що натерту капусту, якщо пощастить, то з майонезом чи олією…

 

Чому Лана так прагнула показати нам Веніс Біч я зрозумів лише згодом. Це місце, здалося, живе своїми законами, адже кардинально відрізняється від усього донині баченого нами в Лос Анжелесі. На кожному кроці сувенірні лавочки та магазинчики і всілякі лохотрони для туристів.

  

 На території стоять дівчата і хлопці, яких кличуть «народними лікарями». Вони тримають у руках великі таблички, на яких намальовані листочки марихуани, та пропонують «підкріпитися» за кілька баксів. При чому схема досить складна, при собі «трави» вони не мають, адже територією час від часу простують поліцейські, і якщо вони упіймають із наркотичною речовиною, бувати їм за гратами або, як мінімум, у поліцейському відділку. «Народні лікарі» посилають тебе до іншої людини, а інша може послати до третьої, і лише після перебіжок, перевіривши що ти «чистий», дадуть їхніх «ліків».

 До речі, простуючи Венісом ми бачили, як двійко копів в’язали якогось чолов’ягу. Завалившись на того зверху правоохоронці закували порушника порядку в наручники. Чи читали вони бідолазі його права, як це роблять у фільмах, не скажу, бо вони були достатньо далеко, тож балачки через загальний гамір на Веніс Біч до нас не доносились.

 

Тут же знаходиться тренажерний зал під відкритим небом, який свого часу відкрив Арнольд Шварценеггер.

 Навколо вештається чимало вуличних музикантів та художників.

 Також на території - пам’ятник знаку Peace (Мир), з яким пов’язують себе репери і представники хіп-хоп культури.

Кілька слів про будинки на Веніс Біч. Багато з них знаходяться поруч з тротуаром, по якому щодня ходять десятки тисяч туристів. Біля будинків стоять столики, диванчики, за якими сидять мешканці зі своїми друзями. Складається враження, що достатньо ступити 2 метри в бік і ти вже сидиш у когось вдома. Дивлячись у вікна більшості будинків ти бачив що робиться там у середині. Люди не загороджуються високими парканами і товстими шторами. Деякі будинки незвичайної архітектури, а на подвір’ї одного з них стоїть величезний Будда!

 

Коли почало темніти, Лана повела нас до водних каналів, зроблених під Венеціанські (власне, ось чому пляж називається Веніс). По обидва боки каналу акуратні будиночки, біля деяких з них – човники. Режисерка повідала, що житло тут вартує від 2 мільйонів доларів. Дивно було рухатися вузьким тротуарчиком між будинками і каналом і бачити, як в одному будинку на кухні гадзиня розбирає якийсь пакунок, в іншому на терасі сидять трійко дядьків, які охоче привіталися тільки-но вгледівши нас. Дивно, бо в Україні власник 2-мільйонного будинку сидить за 4-метровим парканом із армією охоронців…

 

Сонце давно заховалося, і у нас з’явилася конструктивна пропозиція – завершити день в гарному пабі. «Якщо паб – то ірландський!» - сказала Лана Паршина під наше задоволене гудіння. Відвідали аж три. В одному не сподобалося через великий гамір, в другою випили елю, в третій поїхали, бо там є літні столики. Ірландські паби в Америці мають одну схожість: велика барна стійка, в якомусь із кутків обов’язково має грати якась музична група, і люди за відсутності місця просто п’ють пиво просто стоячи з друзями.

В одному із закладів компанія за сусіднім столиком, збираючись йти, вирішували між собою хто має заплатити за випите. Усі скинулися кредитними картками і тягнули жереб. По мірі вибуття вони все гучніше верещали від азарту, доки не залишилася картка хлопчини, який із широкою посмішкою віддав її офіціантці. Адже в Штатах безготівковий розрахунок доступний не лише у великих супермаркетах, як в Україні, а й у всіх закладах громадського харчуваннях і навіть маленьких сувенірних лавках.

Щоб потрапити в третій і останній паб у нашій програмі, нам довелося знову перенестися в кіно. Пам’ятаєте, у фільмах на вході до клубу стоять два охоронці розміром з ведмедя і час від часу запускають людей всередину. На подібних двох «ведмедиків» ми натрапили намагаючись потрапити до пабу. Вони перевірили наші документи, вміст сумок і лиш тоді запустили в середину.

Сидячи там Лана зауважила, що вартість оплаченої парковки, де ми залишили автівку, за кілька хвилин має збігти. Ми удвох рушили в бік паркінгу, аби продовжити час, адже вартість паркування становить кілька баксів, а штраф за простій або розташування авто в забороненому місці – кілька десятків доларів. На брелоку до ключів від авто я побачив, що її залізний кінь орендований. Поцікавився чому.

Лана розповіла, що в США купувати автомобілі зараз не прийнято. «Будь-яка фінансова витрата для американця – це інвестиція. Якщо він купує автомобіль, значить інвестує кошти. Але якщо ти береш нову автівку і поїздили на ній хоча б 1 день, то завтра вона вже не нова, і коштує дешевше. А значить це погана інвестиція, тож автомобілі мало купують», - пояснила Лана Паршина. За її словами, аналогічно багато хто усе життя знімає житло не маючи власного.

На цьому серія репортажів про Лос Анжелес майже завершилася. Майже, тому, що наступний допис стане останнім із міста Янголів. Насамкінець я розповім про музей Гетті, у якому кожен смертний абсолютно безкоштовно може побачити картини Ван Гога чи Моне, покататися на поїзді, прогулятися неймовірними садами та помилуватися краєвидами міста. Також ми разом побуваємо у редакції газети Los Angeles Times, де працює 2000 людей та на хвильку перенесемося в Сан Франциско в центральний офіс компанії Yahoo, будівлі якої утворюють ціле містечко.
Наступний допис вже зовсім скоро!

Пе.с. Фото люб'язно надані Ольгою Веснянкою спеціально для Блогу дядька Пола. Дякую, Олю! ;)